Палац Собанських у Верхівці

Верхівка була заснована в 1600-му році. Вона розташована на річці Берладинці, знайомій нам по Ободівці. Давнє володіння Потоцьких (Potocki), що потім перейшло до Собанських (Sobański). У 1857 році у Верхівці налічувалося 415 дворів і 2973 жителі, з яких 722 євреї. У кінці 1880-х було вже 357 дворів і 2467 жителів, з яких 690 євреї.

Верховка, мест. — Подольской губ., Брацлавского уезда; жит. 1738, дворов 251, православная церковь, еврейские синагога и молитвенный дом, школа, 4 постоял. двора, 3 харчевни. Близ местечка есть остатки укреплений, сооруженных Богданом Хмельницким в 1654 г.. *

* Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. Санкт-Петербург, 1890—1907

Історія палацу 

Ієронім  Собанський (Hieronim Sobański) – чоловік музи Пушкіна Кароліни Собанської (Karolina Sobańska), засновниці одеського курорту Короліно-Бугаз. Ієронім, мав велику хлібну справу в Одесі, залишил нам (в Одесі) величезні “Собанська казарми” та Собанський провулок. Ієронім і був першим з Собанських, що володіли Верхівкою. Розлучившись з Короліной, Ієронім одружився вдруге на Ганні Дзиржек (Anna Dzierzek h. Nieczuja) від якої мав у тому числі сина Станіслава (Izydor Stanisław Sobański) (1828(7?)- 1884(6?)). Проте жодної садиби в Верхівці ні при Ієроніма, ні при Станіславі не було. Станіслав Іеронімовіч в 1852 році одружився графині Теклі Єфросинії Тишкевич (Tekla Tyszkiewicz-Łohojska h. Leliwa), яка подарувала Станіславу трьох дітей – двох  синів – ВітольдаСтаніславовича (Witołd Sobański) и Генріха Станіславовича (Henryk Sobański) и дочку, Єфросинію-Марію  (Eufrozyna-Maria Tyszkiewicz-Łohojska h. Leliwa). Ієронім, і сам Станіслав Ієронимович поховані недалеко звідси, в Чечельнику, в тамтешній усипальні Собанських. Після смерті Станіслава Ієронімовича, що послідувала в 1886 році* маєток дістався двом його синам, які вирішили перетворити цей маєток на найкрасивіше місце. У 1891 році Вітольд і Генріх Станіславовичі влаштовують тут найкрасивіший парк, загальною площею в 30 гектар.  Для цього був запрошений відомий майстер паркових і садових справ В. Кроненберг (Kronenberg). І незабаром  починається будівництво палацу в стилі необароко. Палац внутрішньо поділений на дві частини, тому тут є чотири входи – по два на кожного брата).

*  напис на надгробній плиті Станіслава Ієронімовича Собанського в Чечельнику. Польські     джерела дають іншу дату – 1884 рік.  

Брати Вітольд і Генрік були погодками, 1854 і 1855 року народження відповідно. Цікаво, що про дату їх смерті відомостей немає. Зате про те, що вони обоє не були одружені – є. Тільки не варто їм приписувати вже старомодні нетрадиційні потяги – серед жителів Верхівки збереглися перекази, як чоловіки (!) водили до них своїх дружин на ніч… Ну і устої у них там були.

        Ось що пише про це Володимир Шмерлінг (Viktor Schmerling): –

         “Дружно жили з дівами холостяки Сабанські.

        – Вони усіх жінок вдовольняли що називається.

        У Щетинихи був чоловік, любив чарку випити. “Якщо пан не дасть наган мені, не дасть сорочку з манжетами, так не приходь до будинку”, говорив він дружині. Прийшла Щетиниха до пана, сорочку і наган просить. Відтоді стали пани для чоловіків, у яких дружини на буряках працюють, кожен ранок по бочці вина виставляти. Юхтим – чоловік Щетинихи ходив в сорочці з пресованими манжетами, а у базарний день розгулював по селу з наганом. Привозили чоловіки своїх жінок до воріт графських. Жінок на роботу, а самі пити йдуть. Вже дуже жінки ці на мене сердиті були. Натру з ночі поли мастикою, а уранці дивлюся – навіть на килимах сліди босих ніг. Що за біси ходили, думаю. А потім чую пан говорить дівчаткам: “не попадайтеся Івану в руки, ходити – ходіть, та не ставайте на підлогу босими ногами” – згадує колишній лакей верхівських Сабанських Тесьменецький. 

Якщо в селі Стратівці або Верхівці хата під залізним дахом, “бляхою”, означало – ходила жінка не лише на буряки, але і до пана в спальню”.* 

Сам маєток, або економія, якщо завгодно, був не найбільший – в 1897 році за ним рахувалося “всього” 789 десятини землі (приблизно 800 гектар) і включав окрім самої Верхівки ще і сусідню Верхівську Дубину – ферму, за якою числилося ще 581 десятина*. В 1914 році він трохи збільшився, – за Верхівкою рахувалася вже 893 десятина**.

Окрім маєтку, у Верхівці, у кінці XIX століття була Православна Церква, Синагога, однокласна школа (на кінець 1880-х там були 2 учителі і 50 учнів), пивоварний завод, млин, 63 ремісники і поштова станція.

У 1884 році у Верхівці була побудована церква в ім’я Святої Трійці, що мала 1657 прихожан і 67 десятини землі в користуванні.

*   Владимир Шмерлинг. “Повесть о Бессарабской коммуне”

**  Поместное землевладение в Подольской Губернии. Составитель – В.К. Гульдман, 1898 год

*** Список землевладельцев Брацлавского уезда на 1914 год

Парк Собанських

Ось що пише про парк у Верхівці відома збірка “Пам’ятники містобудування і архітектури Української РСР ” : – “Планувальне рішення парку визначалося характером побудови пейзажу у бік ставка, эа яким на пологому схилі розмістилося село Верхівка. Велика увага приділена підбору і розміщенню рослин уздовж головної алеї, криволінійна форма якої дозволяє послідовно розгортати видові перспективи. Парк добре зберігся, в нім особливо ефектні посадки буку, дуба, ялини, сосни, ялиці, явора, платана. Це добре організований комплекс, в якому глибоко продумані усі сторони композиційного рішення пейзажу”. 

Палац Собанських у Верхівці – одна з найкраще збережених магнатських резиденцій у Вінницькій області…

Верхівський палац збудували брати Генрик та Вітольд Собанські.

У ХVІІ ст. Верхівські землі із селянами Потоцький подарував поміщику Собанському. Спочатку пан Собанський мав невеликий будиночок. Але збагатившись на викупі селян внаслідок реформ 1861 року та на торгівлі вовною, він починає будівництво палацу. Будівництво  велося з 1861 по 1894 рік. Будівництво проводилося за задумом відомого архітектора Косаревського.  На той час кожен польський магнат намагався збудувати такий палац, щоб не було йому подібних. Просторий, двоповерховий палац побудований в еклектичних формах (суміш романського і пізньоготичного стилів). Палац побудований за задумом архітектора Косаревського. Збереглась в’їздна брама з високими кам’яним муром стара панська стайня, садова альтанка та деякі інші споруди. Розташована серед ландшафтного парку (30 га) заснованого в 1891 р. I за проектом паркобудівника В. Кроненберга. До складу садиби входять палац, стайня і в’їзні ворота з огорожею. 

Планувальне рішення парку визначалося характером побудови пейзажу в бік ставка, За яким на пологому схилі розмістилося село Верхівка. Велику увагу приділено підбору та розміщення рослин уздовж головної алеї, криволінійна форма якої дозволяє послідовно розгортати видові перспективи. Парк добре зберігся, в ньому особливо ефектні посадки бука, дуба, ялини, сосни, ялиці, явора, платана, які привозились у дорослому віці з різних місцевостей України і Західної Європи.. Це добре організований комплекс, в якому глибоко продумані всі сторони композиційного рішення пейзажу.

Зараз у будівлі палацу знаходиться аграрний технікум. Гарно збереглися фасади головних будівель, в’їзна неоготична брама, оглядова вежа палацу. Зі старих оздоблень будівлі залишились парадні сходи і готичне склепіння однієї з башт. У доглянутому стані знаходиться палацовий парк, його територія має 25 га, 20 га залишилось ще з панських часів, а 5 га колектив працівників технікуму досадив власними силами. 

Advertisements
Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , | Залишити коментар

Гордіївське поховання – курганний некрополь пізньобронзової доби

Гордіївський курган розглядають як пам’ятку нової, ще невідомої і найбільш східної групи курганної культури. Припускають, що могильник залишила чужорідна культурна група населення. Він один із найбагатших подібних пам’яток Європи. Найближчим аналогом є Центрально-європейська курганна культура, в якій переважають предмети із бронзи.

Гордіївський могильник — це поховання заможної верхівки, еліти, так званий могильник обранців. — У ньому багато ювелірних прикрас. Це найдавніші ювелірні вироби в Україні. 

На руки похованим одягали велику кількість золотих перснів, каблучок і браслетів. Особливо цікавою є пара браслетів із сімома нанизаними кільцями. Вони подібні до іспанської кастаньєти, бо так само звучали під час руху. На одяг чіпляли дві бронзові шпильки. Майже в кожного померлого було бурштинове або золоте намисто.

Гордіївський могильник був відкритий у 1986 році. Наступні три роки його розкопки про­водились об’єднаною експедицією Інституту ар­хеології НАН України та Вінницького краєзнав­чого музею. Пам’ятка знаходиться на лівому бе­резі р. Південний Буг поблизу с Гордіївки Тростянецького р-ну Вінницької обл. Курганний мо­гильник розташований на підвищеній прямо­кутній рівнині водорозділу між двома притока­ми Південного Бугу — Битюг і Тростянчик. Займає повздовжну ділянку з півдня на північ (2 х 1,5 км).

Прикраси з бурштину вражають своєю кіль­кістю й оригінальністю. Намисто з бурштину супроводжувало майже кожне поховання. На­мистини різняться за формою, розмірами й тех­нікою обробки. Під час розкопок, після тільки-но видаленого ґрунту з бурштинових знахідок, можна було спостерігати, як швидко, під дією повітря окиснюючись, бурштин «вмирає». Ще під час польових досліджень бурштин за кольо­ром можна було розділити на три групи: майже білий, матовий; прозорий світло-жовтий; прозо­рий червоно-жовтий і знайдена одна велика на- мистина-амулет (5 см) чорного кольору.

Гордіївський могильник був відкритий у 1986 році. Наступні три роки його розкопки про­водились об’єднаною експедицією Інституту ар­хеології НАН України та Вінницького краєзнав­чого музею. Пам’ятка знаходиться на лівому бе­резі р. Південний Буг поблизу с Гордіївки Трос- тянецького р-ну Вінницької обл. Курганний мо­гильник розташований на підвищеній прямо­кутній рівнині водорозділу між двома притока­ми Південного Бугу — Битюг і Тростянчик. Займає повздовжну ділянку з півдня на північ (2 х 1,5 км).

Прадавній некрополь ретельно досліджено. Розкопано понад сорок доступних курганів. Ви­явлено всі можливі типи поховальних споруд, досліджено особливості поховального обряду. Зібрані дорогоцінні та різноманітні знахідки із золота, срібла, бронзи, заліза, бурштину, керамі­ки. Проведені хімічні аналізи металу, дерева, бурштину, також отримані радіокарбонні дати (С 14).

Єдиним типом наземних споруд були курга­ни, що насипались із чорнозему, іноді змішаного із суглинком. Розміри курганів поділені на три групи (великі, середні й малі). Небіжчиків хова­ли в ґрунтових ямах різної величини і форми. Виділяються декілька типових ознак Гордіїв- ського могильника: земляні насипи без викорис­тання каміння; великі і складні споруди з дерева, чотири ями — сліди від опорних стовпів, що ут­римували балдахіноподібну конструкцію; глиня­ний викид у формі кола, іноді напівкола навкру­ги могильної ями; переважна орієнтація по лінії захід—схід, північ—схід або південь—схід кур­ганних ланцюжків, поховальних ям та самих по­хованих; переважання трупопокладень, застосу­вання вогню в поховальному обряді. Звертає на себе увагу типово сталий набір супроводжуючо­го матеріалу всіх поховань. Як правило, він скла­дається з прикрас, деяких інструментів (шила, голки, ножа) та одної або декількох керамічних посудин. Орнаментація золотих, бронзових і ке­рамічних речей витримана в єдиному стилі. Пе­реважають два види орнаменту — комбінація «ялинки» з групами горизонтальних штрихових прокреслень та «висячі» або «стоячі» штриховано-прокреслені трикутники, що утворюють зигзагоподібну стрічку. У більш пізніх похован­нях зустрічається круговий орнамент. 

Хронологія могильника визначається на ос­нові ряду датуючого матеріалу, який не викликає сумніву, — речей з різних металів та радіокар- бонного датування. На цій підставі могильник віднесено до XГV—XI ст. до н. е. Територіально і хронологічно поділяється на дві частини і зай­має певні ділянки. Східна, більш рання, датуєть­ся приблизно XIII—XII ст. до н. е., а західна, більш пізня, — XI ст. до н. е.

В Україні такі могильники, як Гордіївка, ще й досі не відомі. Це дає можливість припускати, що його залишила якась чужорідна культурна група населення. Схожість поховального обряду та інвентарний набір знахідок дають змогу по­в’язувати його з так званою курганною культу­рою, що локалізується в Центральній та Східній Європі. Багато дослідників свою увагу звертає на те, що саме в часи існування Гордіївського могильника племена курганної культури через певні обставини просунулись далеко на схід. Складність та величність поховальних споруд, надзвичайна вишуканість та ошатність супрово­джуючих речей небіжчиків свідчать про неорди- нарність могильника. За реконструкцією, дослі­джена пам’ятка дає змогу сприймати Гордіївку не як звичайне кладовище, а місце поховання «еліти» — заможної верхівки якогось великого і сильного колективу сусідніх поселень. «Мо­гильник обранців» — так, очевидно, слід розу­міти цей своєрідний соціальний організм. У Єв­ропі подібні некрополі доби бронзи, що не супроводжуються рядовими похованнями, є рід­кістю. Відомі могильники прелужицької культу­ри, могильники маєвського типу на заході, а на сході — це могильники типу Покровське, сейминсько-турбинські та Синташтинський.

Гордіївський некрополь був пограбований ще в прадавні часи. Спосіб пограбування і міс­цеположення грабіжницьких ям, те, що поховані часто зникали з могил ще до того, як вони роз­клалися, свідчить про те, що пограбування здійснювалось незабаром після поховання. Грабіжники добре знали, на яку здобич можна було сподіватись, і добре орієнтувалися, де  саме знаходились найцінніші речі. Звертає на себе увагу те, що майже всі поховання були пограбо­вані, і це означає, що з кожним похованим знахо­дився скарб, який приваблював грабіжників. Але, незважаючи на це, майже в кожному кур­гані були наявні знахідки із золота, срібла, брон­зи та бурштину. Наскільки можливо бу­ло простежити розташування інвентарю, то весь він розподілявся на дві частини обрядового на­бору. В більшості випадків він був згрупований на тілі похованого у вигляді обрядового вбрання з ритульними «прикрасами», а друга частина в основному зосереджена під однією із стінок, ма­ючи ритуально-побутове призначення — ножі, прясла, кераміка. Реконструкція жіночого вбран­ня достатньо зрозуміла. Волосся оздоблювалося великою кількістю підвісок із золота та бронзи, пронизками і спіралеподібними стрічками. Шия і груди вбиралися в намисто. Велика кількість золотих обручок одягалась на пальці обох рух Весь одяг був скріплений і оздоблений різно­манітними бронзовими шпильками. На руки, пе­редпліччя та гомілки надягались бронзові й зо­лоті браслети. Особливо цікава пара порожньотілих браслетів з нанизаними на них сімома кільцями, які, можливо, виконували функцію «музичного» пристрою типу кастаньєт, оскільки при легкому русі мелодійно звучали. Характер­ною особливістю прикрас є їх парність. При по­кійникові знаходились або дві однакові шпиль­ки, або два однакові браслети тощо. Майже кож­ний власник поховання мав намисто — золоте, бурштинове або пастове. Знайдені два амулети, один із золота, а другий — із бурштину чорного кольору. 

Прикраси з бурштину вражають своєю кіль­кістю й оригінальністю. Намисто з бурштину супроводжувало майже кожне поховання. На­мистини різняться за формою, розмірами й тех­нікою обробки. Під час розкопок, після тільки-но видаленого ґрунту з бурштинових знахідок, можна було спостерігати, як швидко, під дією повітря окиснюючись, бурштин «вмирає». Ще під час польових досліджень бурштин за кольо­ром можна було розділити на три групи: майже білий, матовий; прозорий світло-жовтий; прозо­рий червоно-жовтий і знайдена одна велика на- мистина-амулет (5 см) чорного кольору. При ре­тельному лабораторному гемологічному обсте­женні було виявлено, що ця річ також виконана з того ж самого бурштину, але її навмисно «зака­муфльовано» в чорний колір шляхом фарбуван­ня і задимлення. Можна припустити, що в такий спосіб цінну річ було приховано. Нагадуючи звичайну гальку, вона вже не привертала зайвої уваги. Типологічно намистини поділяються на: пласкі дископодібні з однією гранню-ребром; бі- конічної форми; овальної форми; чотиригранні в розрізі; наявна також група видовжених цилінд­ричних, канелюро-ребристих намистин.

При ре­тельному лабораторному гемологічному обсте­женні було виявлено, що ця річ також виконана з того ж самого бурштину, але її навмисно «зака­муфльовано» в чорний колір шляхом фарбуван­ня і задимлення. Можна припустити, що в такий спосіб цінну річ було приховано. Нагадуючи звичайну гальку, вона вже не привертала зайвої уваги. Типологічно намистини поділяються на: пласкі дископодібні з однією гранню-ребром; бі- конічної форми; овальної форми; чотиригранні в розрізі; наявна також група видовжених цилінд­ричних, канелюро-ребристих намистин .

З усіх відомих у Європі колекцій археологіч­ного бурштину, що походять з одного пункту, да­на колекція видається найчисельнішою серед тих, що згадуються в сучасній літературі. Відомі колекції Італії, Англії, Австрії нараховують від 600 до 800 виробів. Відмічаємо також і брак ін­формації. В науковій літературі матеріали Схід­ної Європи висвітлені недостатньо. Бурштин Гордіївки нараховує більш ніж одну тисячу юве­лірних виробів у вигляді намистин та підвісок, різних за розмірами (0,5—5,0 см) і формою. 

Досліджений некрополь не може бути відне­сеним до жодної з раніш відомих на цій тери­торії археологічних культур. Тому він розгляда­ється як пам’ятка нової, ще невідомої і найбільш східної групи курганної культури. Місцевий субстрат простежується в інвентарі та поховаль­ному обряді, притаманних культурі багатовали- кової кераміки. Нові дані, отримані з відкриттям могильника Гордіївка, висвітлюють певний ха­рактер співіснування і взаємовпливів культур Правобережної України II тис. до н. е.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , | Залишити коментар

Іван Богун. Героїчна оборона Вінниці


Одним з найвидатніших військових діячів українського народу періоду боротьби проти шляхетської Польщі був козацький лицар, кальницький полковник Іван Богун – безмежної відваги воїн, талановитий полководець,блискучий майстер польових боїв і захисту міст, які він перетворював на неприступні фортеці.

Зовсім мало збереглося відомостей про той період життя Богуна, який передував 1648 р. – початку великої битви українського народу за своє соціальне і національне визволення.

На початку визвольної війни гетьман призначив Івана Богуна полковником Вінницького полку, який повинен був обороняти західні кордони визволеної території України. Полк Богуна мав прийняти на себе один з перших ударів ворога, який наступав, і затримати, таким чином, просування польсько-шляхетських військ по Україні. Це завдання козаки Вінницького полку під проводом Івана Богуна блискуче виконали, незважаючи на те, що ворожі сили набагато переважали їх своєю кількістю.

Наступ армії Мартина Калиновського на Вінницю

28 лютого польсько-шляхетське військо, кероване Калиновським, підійшло до Вінниці, яка навесні 1651. р. була на кордоні з польськими військами. Тут були незначні, порівняно з польсько-шляхетським військом, козацькі сили. Богун вирішив затримати польське військо до приходу допомоги від Богдана Хмельницького. У цей же день відбувся перший бій під Вінницею. Залишивши частину козаків свого полку в місті, Богун з кінним загоном виступив проти ворожих сил – кінних авангардних  частин на чолі з Лянцкоронським.

Вінницька битва 

Вранці 11 березня обидва війська зустрілися по різних берегах Бугу біля Вінниці. Лянцкоронський займає передмістя (територія сучасного Старого міста) та замок на острові Кемпа. Навпроти з Мурів виїздить загін козацької кінноти на чолі з Богуном. Зі сторони острівного замку польська кіннота хоробро кидається в атаку. Козаки починають панічно відступати в сторону міста і тут відбувається та подія, з якою зазвичай і пов’язують Вінницьке льодове побоїще. Загін Лянцкоронського з двома хоругвами Киселя і Мелешка провалюються в заздалегідь прорубані за день то того, притрушені сіном і соломою та заметені снігом ополонки. Відступаючі жертви раптово перетворюються на мисливців.

Розгром був страшним: загинуло багато вояків з польської сторони, обидва ротмістри Кисіль та Мелешко потонули в крижаній вінницькій воді. Про останнього вояки в своїх діаріушах писали, «…що собаки його з’їли цілого, лишивши тільки голову і одну ногу…». Він заманив їх на ту частину річки, де козаки навмисно прорубали лід і притрусили його снігом і сіном. Налетівши на ці проруби, значна частина польської кінноти пішла під кригу. Розлючений Калиновський, підійшовши з основною частиною війська до Вінниці, обложив місто і замок. Надвечір 11 березня з Сутисок прибувають основні сили на чолі з Калиновським. З собою він теж привозить гармати, і Богун, розуміючи всю важкість ситуації, в ніч з суботи 11-го на 12 березня підпалює місто, таким чином закриваючи всі підступи до єзуїтського монастиря, і до свого загону в три тисячі козаків додає ще стільки ж міщан. Розпочинається облога Вінниці.  Козаки і мешканці стійко трималися, мужньо відбиваючи атаки. Богун був у перших рядах захисників замку.

Цікавий факт

Усю неділю та понеділок (12 і 13 березня) відбуваються безрезультатні штурми козацьких укріплень, вибудуваних навколо Мурів.  Учасник бою, польський жовнір Освєцім пише, що «…дуже вони хоробро захищались, як вогнепальною зброєю, так і косами, дубинами і камінням». В понеділок невдалий штурм закінчився аж опівночі! Вражена німецька наймана піхота відмовлялась йти в бій, бачачи просто звіриний супротив козаків.

На третій день облоги Богун, виїхавши особисто на розвідку на чолі загону з 300 козаків, вступив у бій з польськими охоронними загонами. Польські жовніри і шляхта, пізнавши Богуна, кинулись на нього. Один ударив Богуна древком прапора по голові, інші схопили його за руки й ноги. Відзначаючись надзвичайною фізичною силою, Богун одним рухом скинув повислих на ньому ворогів, вирвався і, відбиваючись шаблею, погнав коня через річку. Кінь Богуна потрапив в oполонку, але швидко вискочив з води і щасливо доніс вершника до монастиря. Наступного дня Богун знову бився з ворогом.  Але при всій відвазі і хоробрості, Богун був у дуже важкому становищі. Нерівність сил давалася взнаки, до того ж половина захисників міста були непрофесійними вояками, тому вночі, 13 березня козацький полковник за порадою не менш легендарного представника української еліти, «Хмельницького землі Галицької» Семена Височана, що теж брав участь в обороні Вінниці, приймає рішення почати переговори. З польської сторони переговірником був ротмістр Гулевич, який залишив доволі цікаві спогади про цю військову кампанію. Переговори тривали до наступного дня, вівторка 14 березня.

Жовніри вимагали видати їм гармати, козацькі військові прапори та самого Богуна. Звичайно ж, видавати свого героя, гармати та свої корогви козаки навідріз відмовилися. Натомість у якості викупу козаки пропонували 4000 тис. волів та 50 бочок меду.

З часом переговорів пов’язана ще одна легендарна сторінка з біографії Івана Богуна. Вночі 15 березня козацький полковник вирішує таємно виїхати з невеликим кінним загоном для розвідки та для перевірки чуток про близьку підмогу від Хмельницького. Потрапивши на ворожий роз’їзд, він говорить невірний пароль, чим і видає себе. До того ж, для небезпечної експедиції поза стін монастиря Богун одягнув блискучий панцир і саме відблиск місяця в ньому й видав командуючого обороною Вінниці. Він був майже схоплений: хорунжий Рогальський вдарив його пірначем, але Богун, пустивши коня галопом (щоденники описують навіть його масть – сірий в яблуко), зумів вирватися з рук ворога.

Але тут його чекав ще один прикрий поворот долі. Повертаючись до Мурів, кінь Богуна шубовснув в одну з ополонок, в яких кілька днів назад козаки «купали» польську кінноту Лянцкоронського. Дивом врятувавшись, на тому ж самому коні вже з валів монастиря Богун жартома дякував ворожому лицарству за холодну купіль.

Зрештою на переговорах домовилися про таке: поляки мали вийти з Вінниці та дати вільний прохід для козаків, козацькі гармати ж з Мурів мали залишитися в місті. Після цього була підписана угода, і сторони під присягою домовилися виконати її умови.

Але Калиновський йде на хитрість: він наказує своєму війську сховатися в острівному замку на вулицях Старого і Нового міста. Коли козаки вийшли би зі свого укріплення, польське вояцтво раптово оточило б його з вимогою віддати зброю та очільників. У випадку відмови мала початись різанина.

Богун відчув неладне і виставив ще одну додаткову вимогу: поляки мали відійти на милю від Вінниці. Коли гетьман відмовився виконати цю умову – козаки припинили переговори та заявили, що всі як один готові загинути в бою. Богуном це рішення було прийняте не спонтанно, адже ще під час перемовин козаки отримали чутку про наближення підмоги, тому було прийнято рішення продовжувати оборону міста.

Обложені тим часом вигнали з Мурів всіх коней, обстрілюючи польських служок, котрі намагалися їх ловити. Командування польських військ постійно йшло на військові хитрощі: намагались відрізати монастир від води, але ця затія закінчилась провалом. Польська артилерія використовувала «огнисті кулі» (прообраз сучасної гранати), але козаки вчасно встигали їх загасити, і тому вони не приносили ніякої шкоди оборонцям міста. 

18 березня, в суботу, обозний коронний, син Калиновського Самуель відправляється з частиною військ в сторону Кальника. Головна ціль такої рекогносцировки – перевірити, чи дійсно прибуває підмога обложеному Богунові військо. Через два дні, 20 березня він повертається з поганими новинами: під Липовцем загін був розбитий уманським полком Йосипа Глуха. На допомогу Богунові йшов ще один сподвижник – Мартин Пушкар на чолі полтавського полку, загін якого теж був помічений в межах Вінниці.

У польському таборі починається паніка. Розповсюджуються чутки, що Хмельницький з усім військом уже близько. До честі Калиновського, ним було прийняте мудре рішення. Він проводить останній, удаваний штурм Мурів вранці 21 березня з метою відволікти увагу Богуна і не дати йому зрозуміти, що підмога вже близько. Якби ж герой вінницької оборони, знаючи про наближення уманського полку, успішно контратакував в той час – скоріш за все, польському гетьману не було з ким повертатися до Бару. Допоки під стінами монастиря відбувався останній штурм, польський обоз з великими потугами переправлявся через Південний Буг в межах міста і вийшов на Барську дорогу. Коли 10-тисячний загін Йосипа Глуха увірвався в Нове місто на допомогу обложеним – можливості провести успішний маневр не було, Буг уже скреснув – і це єдине, що врятувало Калиновського від козацької кінноти. На їх очах польське військо неорганізовано виходило з замку на острові Кемпа та через Старе місто рухалося в сторону Браїлова та Бару.

Два тижні Вінницький полк героїчно відбивав атаки противника.

Коли ж до Вінниці підійшли надіслані на допомогу Богуну полки уманського полковника Йосипа Глуха і полтавського – Мартина Пушкаря, польське військо в паніці відступило до Кам’-янця-Подільського. Цю фортецю Богун штурмував зі своїм полком у складі корпусу Д.Лисовця в кінці квітня 1651 р. Під час облоги і штурму цього оплоту панування шляхетської Польщі на Поділлі Іван Богун показав високі зразки відваги і військової майстерності. 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , | Залишити коментар

Губник. Історія походження назви села

ЧАСУ ПЛИН НЕСТРИМНИЙ

Прошуміли над моєю губницькою землею журавлиними сірими ключами літа-століття, розтанувши блідими цятками у минувшині сивій. З відстані сьогодення все більше і невідворотніше хочеться побачити, бодай краєчком розуму відчу­ти оте глибоке коріння родоводу своїх земляків і торкнутися до нього потаємними струнами серця і душі, аби бриніли вони вічно і не обривалися ніколи, бо то була б духовна смерть, вічне забуття. Хто ж ми, звідки, де наше невмируще джерело й прадідівське коріння?

Перші матеріальні сліди наших предків належать далеким IV—VI століттям. Археологічна експедиція історичного факуль­тету Вінницького педагогічного інституту, яка вела розкопки на околицях села в 50-х роках, виявила на

Пушкарьовому острові /його губничани називають Данилковим/ предмети по­буту і праці слов’ян, які мешкали тут понад 1400 років тому. А вчений-історик Приходнюк О. М. у праці «Слов’яни По­ділля VI—VII ст. н. е.» пише: «На селищах в Семенках, Самчинцях, Губнику розчищено розвали сиродутних домниць» /с. 81/. І далі, на с. 99: «Село Губник, Гайсинського району Вінницької області. Слов’янське селище виявлене в 1 км від села в урочищі Сажівка. На поверхні та в оголеннях берега у Марусині  трапляється ліпна кераміка. На се­лищі виявлено залишки залізоплавильної печі». Справді, ще й до цих пір у згаданій місцині знаходяться черепки глиняного посуду, а в березі річечки Чапірки — оплавлена руда. 

Цікаві історичні відомості про можливий період і при­чини зміни назви «Сокілець» на «Губник«, бо, за народни­ми місцевими переказами, село у давнину звалося Сокільцем, виявлені в матеріалах Вінницького державного обласного архіву, у Центральному державному історичному архіві Украї­ни. Так, у праці Є. Сецінського «Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета.    Вып. 2. Кам.-Под., 1901», наводячи дані про населені пункти із назвами «Сокі­лець», автор пише: «Соколец был некогда небольшим город­ком. Некоторые предполагают, что он существовал еще в ХІV-м веке при князьях Кориатовичах, но зто неверно, так как существовавший тогда город бьш при Буге на Брацлавщине» с. 972. В географічному покажчику цієї ж праці він далі підкреслює і зазначає, що Сокілець «…при Бугу…» зник. Виходячи з сучасних науково-історичних відомостей та географічних карт, неважко здогадатися, що мова йде саме про колишній, так би мовити, «губницький» Сокілець, бо тільки його нема на історичних та географічних картах ХVІІ-го століття. Всі ж інші села з цією назвою збереглися дотепер. До речі, на такій же позиції щодо Сокільця-Губника стоїть і український  історик Н. В. Молчановський. Опис нашого краю він подає у праці «Нариси відомостей про Подільську землю до 1434 року».

Звичайно, його дані ще необхідно ретельно вивчити. А мова про XVIІ-е століття у зв’язку із назвою Сокілець-Губник ведеться тому, що, за свідченнями — переказами попередніх поколінь одно­сельців, у 1654 році на Пасху біля церкви Святої Параскеви- П’ятниці село було вирубане польсько-шляхетським військом.

А тому, за тим же переказом, саме з цієї дати і віх згаданої події воно почало називатися спочатку Згубником, а пізніше Губником, про що буде сказано трохи нижче.
Слупичей было конфисковано, но Слупичи выиграли зтот процесе, и имение их бьшо освобождено от конфискации…»Однак у такій версії зміни назви села і періоду цієї чи схожої події є підстава сумніватися, так як із повідомлення- відповіді на це питання, даного науковим співробітником відділу феодалізму Інституту історії АН України кандидатом історичних наук Н. М. Яковенко стало відомо, що поселен­ня Губник вперше згадується у привілеї волинського князя Свидригайла Брацлавщина до 1566 року в адміністратив­ному відношенні підпорядковувалась волинському намісни­ку великого князя литовського «Дата і текст самого приві­лею невідомі, його зміст переказаний у більш-менш одно­часному підтвердженні згаданого привілею великим Князем Казимиром у 1448 році. За привілеєм Свидригайла, брацлавському бояринові Івану Слупиці надавалися землі над рікою Бугом, пізніше відомі під назвою Облинської волості, яка охоплювала обидва береги Бугу від устя Тростянця до Удича; до її складу тоді входило 27 поселень  Калічинці, Ролинці, Гордіївка, Куна, Ометинці, Калитин, Губник та ін. Цей маєток не залишався незмінно в руках Слупиць: у 1551 році, зокрема, він був конфіскований у одного з нащадків Іва­на Слупиці — Богдана, звинуваченого у зрадницькій пере­дачі Брацлавського замку татарам, і переданий до столових володінь короля Сигізмунда Августа. Той незабаром пода­рував його князю Косьмі Заславському. Його син Іван во­лодів цим маєтком, як пише Є.Сецінський у своїх «Тру­дах…», «бесспорно, но во время опеки над его сыновьями Григорий Слупич возбудил процесе у 1566 р, по которому эти ймення были отобраны у Заславских, и Григорий Слупич вместе с племянником Семеном в інших джерелах — братом —  владел ими до 1575 года.

За дільчим актом 1592 року Семен і Григорій Слупичі поділилися спадщиною так: Семен отримав Куну, Кунку, Носівці, Губник та ін., а Григорій — Ролинці, Заходи, Пло­ске й ін. Володіння Семена стало називатися Кунинською волостю. Необхідно зауважити, що це володіння, як під­креслюється на сторінках журналу «Киевская старина», № 30 за 1890 р., у 1601 році було розорене татарами. Та це й не дивно. Адже, за відомостями польського історика Антонія Ролле, «…действительно лакомый кусок представляли только земли по обойм берегам Буга, начиная от Винницы до Саврани, на границе «диких полей»; слегка волнистая равнина мягкими переливами пльша к югу, широкая и спокойная; девственная почва давала богатый урожай. Вдоль побережья реки и прудов роскошные сеножати, на умеренно сырых лугах превосходные травы для многочисленных стад различного скота. С востока высились огромные леса, известные под именем бужских пущ; последние тянулись и исчезали около Ладыжина… Всякого зверя довольно было в пущах; современные документа еще в половине ХVІ-го века перечисляют в качестве доходньїх статей «пчельное с пасек, звериные ловы, бобровые гони…».

Семен одружився з Євдокією Житинською. Вона принес­ла у придане чоловікові Коротківський ключ з містом Ладижином і 26 селами, не беручи до уваги урочищ і хуторів. Єдина донька Семена і Свдокії Гальшка в 1622 році вийшла за Василя Рогозинського. В руках нащадків Гальшки об’єд­нався як маєток матері, так і спадщина після Мормилів, родичів Василя Рогозинського, згаслих у середині ХVІІ-го століття. Із сімох синів Гальшки шестеро загинули під Ба­тогом. Шляхом наступних шлюбів спадщина переходить ча­стинами до Вольських, Борейків, Свидзинських, Барциков- ських, Терлецьких, Пашковських, Нарбутіві Веліогорських. Після паліївщини на просторі 100 000 моргів спадщини, уцілілої в різних руках нащадків Слупичанки-Рогозинської, ледве нараховувалось декілька поселень: Куна, Кунка, Губ­ник, Калиняк, Деревичі, Жерденівка стара й нова… Невдов­зі були заселені Соболівка, Скибинці, Гусаківці і Гарпачка.

Стосовно Слупичів-Рогозинських заслуговує на увагу і такий факт: в 1625 році в Кунинському замку був убитий останній Слупич — Тихін Василем Рогозинським, братом його дружини. По смерті Тихона без нащадків його воло­діння перейшли, за одними джерелами, до Рогозинських, за іншими, були приєднані до коронних, а дружина його, як рідна сестра Василя Рогозинського, вбивці Слупича, нічого не отримала з володінь свого чоловіка.

Особливо трагічна доля, як згадано вище, спіткала Сокілець-Губник та інші населені пункти Брацлавщини у 1654 році. Польська шляхта після укладення воєнно-політичного договору України з Росією вирішила покарати одвічне праг­нення українського народу до свободи і волі. В останніх числах березня названого вже року з польського стану, що розташувався під Меджибожем, «вышло войско для истре- бительной прогулки по Руси. Брацлавский воєвода с 12 хоругвями волонтеров из волохов вьірезали Немиров. Изгубив Немиров, зтот отряд примкнул к польному гетману и вместе с ним разорил местечки, слободьі и деревни, истребляя в них все холопство. В четверг перед Пасхою напали на Мишуровку нині Мишарівка Теплицького району, истребляя все русское население» Н. И. Петров. Подолия. Историческое описание. СПб.1891/. Зайд і грабіжників по­дільської землі було чимало. Окрім гоноровитого польського панства її чорноземне тіло терзали татари і турки.

Початок ХХ-го століття вносив соціальне оновлення у побут і життя сельчан. Багато і важко працюючи, вони спо­дівалися кращої долі, боролися за неї, як могли. Насамперед прагнули мати власну землю-годувальницю, бо тільки вона була єдиною рятувальницею у стражданнях і незчисленних бідах. Велику надію покладали на столипінську аграрну ре­форму, здійснювану на основі урядового наказу від 9 листо­пада 1906 року. За нею кожний селянин діставав право вий­ти з общини і виділити в особисте користування наділ землі, отримавши своєрідний відруб або заснувавши хутір. Перипе­тії нового землевлаштування болісно зачепили багатьох губ- ничан. Про це, зокрема, йдеться в такому документі: «В селі Губнику Гайсинського повіту для того, щоб провести на сіль­ському сході рішення про перехід на відрубну систему земле­володіння, поліція заарештувала 12 селян і пустила чутку, що кожен, хто відмовиться переходити на відруб, буде ареш­тований як бунтівник» «Історія Української РСР», т. 1, С. 584, К., 1967-Трудове селянство не тільки, образно кажу­чи, ледь жевріло в лещатах економічного гніту і безземелля, воно й борсалося в самодержавних тенетах неуцтва і темно­ти. Дорога, наприклад, до освіти була йому заказана. Про це переконливо свідчить такий факт. У селі в 1908/1909 на­вчальному році нараховувалося 417 дітей шкільного віку. Але у двох працюючих тут церковно-приходських школах, одна з яких відкрита 1859 року, навчалося лише 144 учні — 102 хлопці та 42 дівчат. Швидше всього це були діти євреїв, яких проживало в селі 95 чоловік, та вихідців із сімей міщан і різночинців. Принагідно зауважу, що мешкало тоді в Губнику 4166 жителів/«Начальное образование в Подольской губернии. 1908/1909 учебньш год. КАМ.-ПОД., 1910»/.

Таке становище в розвитку народної освіти було харак­терним для усього Поділля взагалі. Інакше й бути не могло, бо правляча верхівка Російської імперії робила все можли­ве, аби тримати в темряві й покорі народні маси.

За матеріалами книги “Сокілець…Губник

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: | Залишити коментар

Легенда про один з районів Губника – “Марусину”

І НАЗВАЛИ МАРУСИНОЮ

Повновидий Місяць, здається, зупинив свій вселенський біг, зачепившись сліпучо-голубим тілом-блюдцем за старезні дуби. Завмер, прислухався до тужливого шепоту покручених часом-долею кучерявих крон, до жіночого плачу-зойку, який відривався од землі й линув у небесну високість, танучи там. «Марусино, доню, навіщо зайду ти палко так покохала? Ой, дитино моя, ти єдина…», — лементіла ненька старенька, ламаючи руки-крила. Наслухавшись чужого горя, поплив молодик по зоряному небу, бо путь у нього довга. А правічний ліс то стиха шумів, то зовсім стихав, проймаючись людським болем-бідою, пеленаючи своїми зелен шатами сільце, що тулилось до нього, затиснуте двома кривими яругами. Де-не-де ще блимали підсліпуваті вогники, позначаючи людське житло. Згодом гасли, все довкола ніч огортала крислатою чорною наміткою. Тільки згорблені й вбиті невимовним горем Остап із Соломією у німому розпачі зітхали над розтерзаним тілом єдиної доньки. По якійсь хвилі з материних уст вкотре злітало оте жалібне «Марусино, доню, навіщо зайду ти палко так покохала та розкраяла моє серденько смутою довічною..?». Чорна туга коса змією завмерла на білявому обличчі, що вже поймалося блідим смертним мороком. Неподалік батька- матері, боячись їхнього праведного гніву, стояли мовчки два дубки-парубочки, постави в обох зігнуті, бо ще не випрямились, скаравши Марусину за любов-зраду.

Тим часом темінь і Дике поле поглинули чамбули степових кримчаків-круків. Стрімкі коні-вітрюгани понесли їх вихором у далі причорноморські, за море, прозване Чорним, до Кафи багатоликої, різноплемінної торгувати ясиром подільським. Сховався за небесним пругом Місяць-легінь, оглядаючи своїм голубим оком сплячу Землю-подругу, боронячи спокій її. Спить все довкола глибоким сном, а Маруся — вічним. Хто ж спалив життя-багаття, котре тільки-но запалало іскристим й гінким полум’ям? …Жили своїми прадідівськими звичаями подоляни-хлібодари. Зустрічали весну-трудівницю, що квітчала одвічним зелом їхнє таке земне сільце-куточок, сховане лісом-чагарем від недоброго ока. Ростили хліб, дітей-надію, золотоголові соняхи. Жили, страждали, боролися, сподівалися кращої долі. Мир би їм і спокій. Та не було їх. Налітало хмаровищем чорне вороння з південної сторони ясир здобувати. Не раз Тугай-бей завертав і до невеличкого лісового сільця-острівця. Прибував, як господар. Аякже, силу-бо мав. Поводився ніби й сумирно, мабуть, поважав людей хліборобської праці, хоча і належали до чужинської віри вони. Та, бувало, раптом шаленів: і те йому оддай, то тим поступись, а чого вже дуже хотів, те й сам забирав. Звісно — володар. Терпіли подоляни наругу, але часто їх зір пломенів жагою помсти, що, дивись, скоро через вінця сердечної чаші хлюпне. Надто страждав Остап, староста сільський. Побивалась Соломія, відчуваючи материнським серцем незрушну біду, що поволі насувалася.

Єдина донька їх Маруся, видать по всьому, запала в око і душу Тугаю. Та й дівчина, хіба сховаєшся, теж покохала заброду-нехриста. Серцю ж не накажеш. Старий Остап сприймав почуття дочки як зраду рідній землі, отому голубінь-барвінку, що щедро устелив-засотав хрещатим цвітом місцину обіч колодязя-журавля. Ходив, зітхав, мовчав, ховаючись поглядом від сельчан. А мати Соломія догоряла свічкою. Хотіла ж бачити свою Марусину – втіху в парі із сусідським Максимом. Та розуміла, не доведеться, бо не хоче знати дочка нікого, окрім Тугая-татарина. Але не таким був батько Остап, щоб віддати рідну кров, Марусину-надію, у степи, за Дике поле. «Ні, не бути цьому!», — зарікся. І надумав мститись чужинцям. Наказав вірним людям щоночі забирати життя у зайд, забивати по одному. Добре було б, казав, аби Тугая першого не минула кара слов’янська. Про батькову затію довідалася од матері Маруся, Серце стислося від страшної думки: «Невже загине коханий? Ні, ні, не допущу!», — поклялась собі. Ледве дочекалася пори, коли сонце втопилося за обрієм. Вийшла з хати, постояла серед принишклих руж, дослухаючись до переднічної тиші. Діждалася, поки поснуть натомлені батьки. Із першою зорею переступила через перелаз і впірнула у море дрімаючих соняхів. Промайнула садом, збігла в яр з  струмком, сіла на камінь, що ще пашів полуденним теплом. Дочекалася Тугая. Удвох мовчки пішли вздовж річечки, вибралися на пагорб, зупинились у сховку розлогої черешні, яка самотиною росла обіч молодого саду, що темним крилом накрив долину. Вдалині, виблискуючи плесом, усіяним зорями-русалками, ніс свої води Південний Бог. До нього темною високою стіною підступав густий таємничий ліс, за яким ховалося чимале селище з ніжним іменем богині Лади. Ліворуч, на пригірку, у вишневих садах, приту¬лившись до скелястого берега ріки, спало маленьке Сокілець село. Стояли закохані, напоєні любов’ю, тишею і красою довколишнього краю. Здається, отак би вічно стояли. Та почав уже загорятись новий день. Десь далеко буйногриві коні мчали золоту колісницю Геліоса по вранішньому небозводу. Здивовані її красою, гасли зорі. У саду заливисто витьохкував невсипущий соловей. Легкий подих вітру куйовдив віття дерев, ласкав срібну від роси чебрець-траву. Вертаючись додому, Марусина розповіла Тугаю про батьків задум. Той на мить зупинився, вражений почутим, примружив вузькі прорізи очей, щось промовив своєю клекотливою мовою, рубонув хрест-навхрест повітря рукою-ятаганом і побіг, залишивши дівчину саму. Просипалося Марусине сільце. Ранкову тишу десь порушив боязкий скрип колодязя-журавля, який дзьобом-жердиною пив-діставав із глибини чисту кришталеву водицю. Над хатами сірими гадячцівками здіймався угору дим. У чиїйсь шопі ревнула спросоння худобина, зачувши запах- присмак споришу. Люди готувалися до праці. Попереду був довгий літній день. Так-сяк поснідавши, перехрестившись на божницю, пішла Остапова сім’я поратись на город, що спадав вузькою смугою …і  побачила Марусина у «дзеркалі» своє красне личко до яру. Батько з матір’ю працювали мовчки, лише зрідка пе-рекидалися поглядами та крадькома позирали на доньку. Першою заговорила ненька: «Іди, дочко, спочинь, перед досвітком ти ж прийшла додому», — якось винувато зронила вона. «Ні, мамо, не засну. Така туга-печаль гризе душу, що й не розказати», — відповіла на те Марусина. Та й знехотя промовилась про поведінку Тугая, коли розходились. Уповільнивши роботу, дослухався до тої розмови й батько. Потому випростався, обвів поглядом городи і, не сказавши й слова, пішов кудись, сховавшись за сусідським кукурудзинням. Мати з дочкою перезирнулися, знизали плечима та й знову трудитися. Довго не вертався Остап. Прийшов аж надвечір, стривожений, на лиці змарнілий. Відкликав дружину, про щось довго шепотався з нею і, видавалось, якось вже дуже важко поплентався на обійстя, опустивши плечі. Жінки ще трохи попололи буряки, зібрали в рядно бур’ян і собі пішли до хати. Звечоріло. Вітрець, який вдень ледве ворушив лапате листя соняхів й тютюну, що ріс грядкою за перелазом, почав кия За цими скелями-велитами, на островах-хащах шукали порятунку от татар-кримчаків жителі невеличкого лісового сільця  дужчати, а перегодя і зовсім осатанів. Природа сповнилась диким, лютим шалом: стугоніла, плакала, скрипіла, ніби справді відчувала якусь невідворотню біду. Чорні хмари, що невідь відкіля взялися, кудись мчали-котилися, раз по раз звільняючи з свого полону Місяця, котрий, здавалося, не знав, куди йому подітися. Опівночі, як буря вкрай збісилася, Остап з дружиною і дочкою покинули хату, майже бігцем подалися до саду, а звідти манівцями побрели до Зеленого Клину, шукаючи порятунку серед скель-велетів, що привидами стояли вздовж лівого берега Буга. О, скільки тут зібралося втікачів, аж із Сокільця прийшли. Усі стривожені, принишклі, вони сторожко ловили кожний звук, найменший шерех. Дядьки стиха перекидалися словами, думаючи, що ж то воно буде, коли бусурмани стануть скрізь нишпорити і знайдуть їх. «Що ж, — казав котрийсь, — самі наче вже й пожили, та от дітей жаль. Нікого ж не помилують». Так пройшла ніч, день сплив за водою Богу.

Послані на вивідку підлітки принесли страшну вість: спалено сільце, вирубані до ноги всі, хто залишився вдома. Сокільчан, правда, не чіпали. Хтось заплакав від почутого, інші полегшено зітхнули, оживилися. Отак просидівши ще дві ночі, вернулися поселяни додому, заставши там одне згарище та знівечені людські тіла, що валялися всюди, мов якась непотріб. І дали волю своїм згуртованим почуттям душевним: плакали жінки й дівчата, малі діти. Тужили, проклинаючи злу долю-мачуху, просили в неба спопеляючої кари Тугаю і його головорізам. Мовчали лише чоловіки і юнаки, стискаючи до хрускоту почорнілі від праці й землі руки. Днів через декілька, коли біль душі трохи втамувався, зібралися усі живі-врятовані неподалік лісу, щоб призвідцю біди народної скарати судом предків. Кого ж винуватили, проклинали у своєму невиплаканому горі? Звісно, Марусю. Якби не зналася з Тугаєм, то, може, обминуло б нещастя стороною їхні оселі. А так — відповідай, коханко татарська. Знав Остап, розуміла Соломія, що так воно буде. Давно відчували щось лиховісне. Ось воно й прийшло. Та що могли вдіяти. Звичай пращурів велить карати зраду, бо свобода землі слов’янської була для них понад усе. Батькам лишалося одне: стерпіти те, що зараз станеться, в кулак стиснути  горе. А звідусіль чулося грізне, невмолиме, як далекий голос предків: «Згинай оті дубки, в’яжи її до них!». Зігнули, прив’язали, відпустили і… Обірвалося життя, згоріло. …Плив по небу-морю повновидий молодик. Та нараз зу-пинився, «Марусино, доню…» почув. Зронив сльозу-зорю та й далі поплив по своєму вселенському шляху, бо він у нього он який довгий. А правічний ліс то стиха шумів, то зовсім стихав, проймаючись людським болем-бідою. Подорожній! Прямуючи до Губника, що звався Сокіль- цем давно колись, зупинися або хоч краєм ока кинь праворуч від битого путівця. Побачиш ти там яр, що шрамом-раною уп’явся в поле навкруги. Із нього боязко визирають груші-дички, кучеряві повесні квіти яблуні, а на дні мирно жебонить струмок, який перестрибувала Маруся, йдучи на побачення з Тугаєм. Ото й усе, що залишилося од того прадавнього краю. Ні, не все. Ще ж пам’ять людська. Вона береже легенду-билину про подолянку.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , | Залишити коментар

Копитняк європейський

Копитняк європейський (Asarum europaeum) ще називають: копитень, підгорішник блювотний корінь, заячий лист, грижнік, волосняк. Родина хвилівникових — Aristolochiaceae.

У копитних кидаються в очі і взимку зелені, ниркоподібні, зверху дзеркально-блискучі, довгочерешкові листя. Нові листя виростають навесні з пазух лускових листя повзучого гіллястого кореневища. Стебло, як у молодості і вся рослина, трохи волохатою-волосиста. У пазухах листя сидять непримітні буро-червоні, кілька поникнули одиночні квіти у формі дзвоника. Цвіте в квітні-травні. Хто знає копитень, той підтвердить, що він зустрічається досить часто. Він росте досить приховано в чагарниках, листяних лісах і тінистих ярах, проте іноді зустрічається і біля зборів, на лісових галявинах. Багаторічна трав’яниста рослина (5-10 см заввишки) з повзучим, розгалуженим кореневищем з трьома лускоподібними низовими листками. Стебло коротке, лежаче, звичайно з двома, рідше з трьома прикореневими довгочерешковими листками. Листки ниркоподібні, трохи шкірясті, зверху блискучі, короткоопушені, цілокраї. Пластинка листка темно-зелена, зісподу світліша, взимку забарвлення листків не змінюється. Квітки Поодинокі, знаходяться між листками біля поверхні ґрунту на коротких пониклих квітконіжках. Квітки правильні, з простою зрослою віночкоподібною оцвітиною. Віночок трипелюстковий, дзвоникуватий, зовні буруватий, всередині темно-червоно-бурий. Частки його яйцеподібні, на верхівці загнуті всередину квітки. Тичинок 12, маточка одна з напівнижньою зав’яззю. Плід — шестигнізда коробочка.

При розтиранні вся рослина має запах перцю. Росте копитняк у листяних, рідше в мішаних лісах. Рослина тіньолюбна. Цвіте у березні — травні.

Цілюща дія й застосування. Лікарі використовують Копитняк замало, якщо не сказати, що зовсім не використовують. Хоча в Швейцарії він все ще застосовується в лікарських цілях, і перш за все через його властивості викликати блювоту.

Діючі речовини: ефірна олія з азароном – речовина типу камфори, дубильні речовини, флавоноіди, цукор, смола, крохмаль. Ефірна олія, в якій міститься евгенол, використовується в зуболікувальній практиці, а також у парфумерії. Отруйні всі органи рослини, особливо кореневище й корені, в яких містяться отруйні речовини азарон, діазарон та інші. Особливо токсичний копитняк для коней. У природі тварини не поїдають копитняк, отруєння бувають випадковими.

Застосування в народній медицині. З лікувальною метою використовують корінь, а іноді й листя цієї рослини. В давнину копитень використовували проти водянки, ішіасу, при мізерних менструаціях і як проносне. Римляни передали свої знання про це рослині через Альпи. Як у “Глава життя “Карла Великого та Людовика Благочестивого, так і в “Фізики” абатиси Хільдегард фон Бінген і у Альберта Великого ми можемо прочитати про дії копитних. Більш пізні травники Фукса (Базель, 1543), Маттіолуса (Прага, 1563) і всі наступні рекомендують його при водянці, замкнені, головного болю і скаргах, пов’язаних з менструацією. У цих же випадках народна медицина застосовує його і понині. Екстракт копитних додавали в напій, щоб викликати відвикання від алкоголю. Виникає нудота, що приводить до блювоти. Як відомо з народного досвіду, копитняк регулює функціональну діяльність шлунка й менструації, а також е сечогінним, протизапальним, почасти серцевим, відхаркувальним, антиалкогольним і блювотним засобом.

У народній медицині порошок з кореня копитняка жінки вживають для регулювання менструацій: 0,2-0,5 г порошку (на кінчику складаного ножика) всипають у чарку молока і вживають раз на день натщесерце.

Відвар кореня копитняка на воді або на козячому молоці часто вживають при мізерних менструаціях, для поліпшення травлення (при диспепсії), при гастритах і ентеритах, хворобах печінки та жовтяниці.

Для боротьби з жовтяницею краще змішувати копитняк з пісковим цмином порівну (взяти 1 столову ложку суміші на склянку окропу, вживати по 1 столовій ложці З рази на день).

Відвар копитняка вживають і при серцевих хворобах, як заспокійливий засіб, а особливо корисно давати його дітям, коли їх судомить (відвар: 1/2 чайної ложечки на склянку молока, вживати по 1/2 чайної ложечки раз на день).

Корисно вживати копитняк і від глистів (у порошку, по 0,2-0,5 г) та від гарячки. Столова ложка відвару копитняка, змішана з склянкою горілки, може спричинити в людини, яка хворіє на алкоголізм, огиду до спиртових напоїв.

Щоб приготувати препарат, який вживають як відхаркувальний засіб при бронхіті, треба змішати копитняк з листям розхідника й травою нетреби звичайної.

Зовнішньо застосовують листя в свіжому вигляді й потовчене – від наривів, відвар листя – також як примочку при хворобах очей, настойкою цієї трави на оцті натирають місця, уражені коростою.

Поширення та заготівля Поширений майже по всій Україні, крім Криму. Заготівля можлива в лісах Київської, Вінницької, Черкаської, Сумської, Полтавської, Харківської, Донецької, Хмельницької, Тернопільської, Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької, Закарпатської областей. Біля села Губник зустрічається у великій кількості в Коростовецькому заказнику. Запаси сировини — значні. Росте в тінистих листяних, рідше у хвойних лісах, найчастіше під кущами ліщини .
Заготовляють листки навесні та на початку літа, зриваючи їх з черешками або зрізуючи ножами чи серпами і складають у кошики.

Зберігання Сировину переробляють у день збирання. Кореневища викопують восени, промивають у холодній воді і сушать у затінку або в сушарках при температурі 50° С. Зберігають у коробках у сухому, прохолодному місці.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , | Залишити коментар

Бузькі пороги (Брояки)

Південний Буг – єдина не лише в Україні, а і в Центральній Європі річка, де пороги збереглися у своєму незміненому природному стані…. За своїм характером вони дуже подібні до відомих дніпровських, які нині поховані під водосховищем.

 Південний Буг – рівнинна річка, проте однією з характерних рис цієї ріки є високі скелясті береги і пороги, які надають рівнинній річці характеру гірської. Таке поєднання особливостей рівнинної і гірської річки є унікальним для України.

 Утворення порогів на Південному Бузі пов’язане з особливостями будови Українського кристалічного щита. Там, де кристалічні породи виходять на поверхню, річка прорізає їх і утворює пороги. Окремі брили граніту піднімаються над водою на висоту до півтора метра. Часто вони розміщені настільки близько, що можна перейти по них з одного берега на другий. Між брилами з великою швидкістю, шумом і клекотом тече вода.

 

 Такі ж виходи кристалічних порід характерні і для заплав долини Південного Бугу, що прилягають до порогів. Тільки тут простір між гранітними брилами заповнений піщано-глинистими наносами. Під час повені кам’янисті заплави нагадують звичайні пороги.

 

 Береги долини Південного Бугу біля порогів круті і кам’янисті. А все разом – пороги, кам’янисті заплави і круті гранітні береги – створюють враження гірських місцевостей серед рівнини, що надають Південному Бугу своєрідної краси.

Краса порогів – у їхній різноманітності і мінливості. Заплавна місцевість напроти с. Кліщів має ширину 100-120 м, висоту 1,5-2 м. Пороги у річковому руслі йдуть каскадами через 200-300 м, але не перетинають повністю річкового русла. Виступи корінних порід незначні: валуни висотою до 1 м, досить часто пороги переходять у перекати. У районі перекатів зустрічаються намивні острови, вкриті деревною рослинністю.

Біля  с.Щурівці, перед вами відкриються чудові краєвиди нерукотворної природи, де річка Південний Буг розрізає своїми водами горбисту подільську землю. При в’їзді в село берег пологий та рівнинний, а якщо податися в інший кінець Щуровець, де над річкою вишикувався розкішний сосновий ліс, перед вами відкриються відомі бузькі пороги, тільки в цій місцевості гостряки віковічних каменів, наче капелюхи, виступають на широкій бережині, недарма і місцевість дістала назву – «Ковпаки».

 

Для лівого берегу річкової долини від с. Канава до сіл Стрільчинці – Воробіївка властиві короткі,   але дужі стрімкі схили. На ділянці с. Гвоздів – с. Сокілець (с. Печера) рельєф представлений корінним плато. Біля с. Стрільченці Буг значно розширюється і робить досить крутий поворот. Пороги починаються зразу за кар’єром і п’ятьма каскадами тягнуться майже на півтора кілометри. Декілька каскадів мають і Губницькі пороги.

 Пороги Побужжя зазнали змін, пов’язаних із спорудженням гідротехнічних споруд. Така характеристика річки дає можливість проводити водні походи ІІ-ІІІ рівня складності. Для проходження маршрутів, як правило, використовують байдарки і катамарани.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , | Залишити коментар