Еко і сільський туризм: точки перетину


Термін “екотуризм” часто використовують як синонім інших термінів, таких як: орієнтований на природу туризм, сталий туризм, зелений туризм, екологічно відповідальний туризм, екологічно дружній туризм, тощо. Попри те, що певні складові цих різних видів туризму співпадають, ці терміни не є ні синонімами, ні взаємовиключними поняттями. Власне екотуризм представляє собою вид орієнтованого на природу туризму, який відбувається у природному серидовищі і, крім цього, має ряд визначальних ознак, притаманних цьому специфічному виду діяльності згідно з міжнародними стандартами. Зокрема, обов’язковими рисами екотуризму мають бути:

освітня складова, тобто ознайомлення з природними цінностями;

природоохоронна складова, тобто безпосередня участь або внесок у охорону довкілля;

соціальна складова, що передбачає участь в екотуристичній діяльності місцевих громад.

Ряд міжнародних організацій виробив свої власні визначення екотуризму, що в деталях розрізняються, але по суті є дуже подібними. Саме їх загальні риси і визначають той зміст екотуризму, що на сьогоднішній день є загальновизнаним у світі.

Міжнародна Спілка Охорони Природи : “Екотуризм – мандрівка з відповідальністю перед довкіллям по відносно непорушеним природним територіям з метою відпочинку та вивчення природних і культурних цінностей, що сприяє охороні природи, спричиняє мінімальний вплив на довкілля, забезпечує активну соціально-економічну участь місцевих жителів та отримання ними переваг від цієї діяльності .

Міжнародне Екотуристичне Товариство: “Екотуризм – це відповідальна мандрівка у природні території, що сприяє охороні довкілля та підвищує добробут місцевого населення”.

Всесвітній фонд дикої природи: ”Екотуризм – туризм, що передбачає мандрівки у місця з відносно недоторканою природою, з метою отримати уявлення про природні та культурно-етнографічні особливості даної місцевості, що не порушує при цьому цілісності екосистем та створює такі економічні умови, за яких охорона довкілля і природних ресурсів стають вигідними для місцевого населення”.

Існує також чимала кількість інших визначень (що говорить про актуальність даного питання), проте саме їхні спільні риси дозволяють виділити основні принципи екотуризму, що їх підтримує більшість експертів уданій галузі. Саме дотримання цих принципів дозволяє виділити екотуризм серед інших видів туризму та обумовлює його соціальне значення.

Принципи екотуризму:

1. Основою екотуризму є цікавість та увага туристів до природних об’єктів та явищ. Цей принцип обумовлює пізнавальну суть екотуризму, а також визначає його прив’язку до мінімально порушених територій. Щоправда, об’єктом екотуризму можуть також стати наслідки людської діяльності, наприклад, плавні, що утворилися внаслідок зарегулювання великих річок, або штучно створена популяція коней Пржевальського у Чорнобильській зоні. Наслідком цього принципу є нсобхідність забезпечення туристів відповідною інформацією – за допомогою гідів, інформаційних стендів на маршруті, буклетів або інших інформаційних засобів.

2. Умовою екотуризму є дбайливе ставлення до навколишнього середовища. Метою такого ставлення є, у першу чергу, максимально можливе збереження тих об’єктів та явищ, що приваблюють туристів до даної місцевості. Очевидно, що розробка правил по­ведінки туристів на кожному конкретному маршруті повинна здійснюватись у співробітництві а, про- фесіоналами-природоохпронцями. До цього ж принципу можна віднести і необхідність участі туристів у природоохоронних акціях та заходах (наприклад, акції з прибирання сміття).

3. Обов’язковою ознакою екотуризму є його сталість. Тобто, вся діяльність, пов’язана з екотуризмом, повинна здійснюватись таким чином, щоб ресурси даної місцевості, що обумовлюють розвиток екотуризму, не вичерпувались, а навіть, за можливості, збагачувались. Екотуризм – це єдиний напрямок у індустрії туризму, кровно зацікавле­ний у збереженні свого головного ресурсу – природного середовища, або окремих його складових (пам’яток природи, окремих видів тварин чи рослин, краєвидів, тощо).

4. Вимога сталості, що постає перед екотуризмом, передбачає максимально можливе залучення місцевого населення до надання послуг з екотуризму, а також сприяння соціальному розвитку даної місцевості. Місцеві жителі, що приймають участь у обслуговуванні туристів, стають зацікавленими у дбайливому використанні ресурсів своєї місцевості шляхом їх використання, а не пограбування.

Для України особливо актуальні останні два принципи, оскільки, за наявних соціальних та екологічних умов, Україна частіше виступає у якості сторони, що приймає туристів. Це обумовлено наявністю в нашій країні значної кількості порівняно непорушених територій, а також тим, що сільська місцевість України значною мірою зберегла свою автентичність. Приваблюють туристів також традиції української гостин­ності. Саме тому організація екотуристичного бізнесу є дуже перспективною для багатьох сільських місцевостей України як вагомий чинник та стимул їх сталого розвитку.

Необхідність залучення місцевого населення до обслуговування екотуристів обумовлена не лише прагненням стимулювати соціальний розвиток місцевих громад, але також міркуваннями найбільшої сталості та ефективності обслуговування екомаршрутів. В Україні ми маємо чимало прикладів того, як зусилля, витрачені на розробку та створення екомаршрутів, пропадали марно, через те, що створений маршрут не було кому обслуговувати. Або ж його розробники не мали достатньої кваліфікації для успішної діяльності у ринкових умовах. Найчастіше це відбувається з маршрутами, створеними у рамках певного грантового проекту, оскільки, у більшості випадків, такі проекти не передбачають ні фінансування, ні навчання організаторів маршруту відповідному менеджменту та маркетингу, ні просування створеного продукту на ринок (що може потребувати чималих капіталовкладень). Нерідко подібне трапляється також з екомаршрутами, розробленими адміністраціями природоохоронних територій, співробітники яких мають достатню кваліфікацію для створення та обслуговування екомаршрутів, але, зазвичай не мають ні досвіду, ні бажання, ні фінансових можливостей для їх просування на ринок.

Очевидно, що створений новий маршрут спочатку буде приваблювати лише невелике число туристів. Тому його обслуговування навряд чи зможе стати єдиним або хоча б головним видом діяльності. Відволікатися ж, від основного бізнесу заради обслуговування нечисленних екотуристів – невигідно та неефективно. Та й якість послуг при цьому, як правило, не на достатньому рівні, що не сприяє зростанню числа туристів і розквіту цього виду діяльності.

Одначе, існує вид бізнесу, що чудово узгоджується з обслуговуванням екотуристів і навіть передбачає його як одну із своїх складових. Це сільський туризм, що останнім часом так активно поширюється в Україні. Основою сільського туризму є сільська садиба та її власники (сім’я), яким, зазвичай, доводиться самостійно і приймати ту­ристів, і забезпечувати їх дозвілля, і просувати свої пропозиції на ринок. Кожен господар агротуристичної садиби зацікавлений у тому, щоб забезпечити своїм гостям цікаву та насичену програму перебування. Враховуючи той факт, що у село на відпочинок їдуть люди, у більшості своїй до довкілля не байдужі, саме екологічні маршрути є органічним доповненням і складовою програми відпочинку у селі. Господарі, розуміючи це, пропонують своїм гостям прогулянки екологічними стежками, розробленими самотужки, або створеними у рамках різноманітних установ природно-заповідного фонду (ПЗФ).

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s