Історія про одну з частин Губника – “Марусину”

І НАЗВАЛИ МАРУСИНОЮ

Повновидий Місяць, здається, зупинив свій вселенський біг, зачепившись сліпучо-голубим тілом-блюдцем за старезні дуби. Завмер, прислухався до тужливого шепоту покручених часом-долею кучерявих крон, до жіночого плачу-зойку, який відривався од землі й линув у небесну високість, танучи там. «Марусино, доню, навіщо зайду ти палко так покохала? Ой, дитино моя, ти єдина…», — лементіла ненька старенька, ламаючи руки-крила. Наслухавшись чужого горя, поплив молодик по зоряному небу, бо путь у нього довга. А правічний ліс то стиха шумів, то зовсім стихав, проймаючись людським болем-бідою, пеленаючи своїми зелен шатами сільце, що тулилось до нього, затиснуте двома кривими яругами. Де-не-де ще блимали підсліпуваті вогники, позначаючи людське житло. Згодом гасли, все довкола ніч огортала крислатою чорною наміткою. Тільки згорблені й вбиті невимовним горем Остап із Соломією у німому розпачі зітхали над розтерзаним тілом єдиної доньки. По якійсь хвилі з материних уст вкотре злітало оте жалібне «Марусино, доню, навіщо зайду ти палко так покохала та розкраяла моє серденько смутою довічною..?». Чорна туга коса змією завмерла на білявому обличчі, що вже поймалося блідим смертним мороком. Неподалік батька- матері, боячись їхнього праведного гніву, стояли мовчки два дубки-парубочки, постави в обох зігнуті, бо ще не випрямились, скаравши Марусину за любов-зраду.

Тим часом темінь і Дике поле поглинули чамбули степових кримчаків-круків. Стрімкі коні-вітрюгани понесли їх вихором у далі причорноморські, за море, прозване Чорним, до Кафи багатоликої, різноплемінної торгувати ясиром подільським. Сховався за небесним пругом Місяць-легінь, оглядаючи своїм голубим оком сплячу Землю-подругу, боронячи спокій її. Спить все довкола глибоким сном, а Маруся — вічним. Хто ж спалив життя-багаття, котре тільки-но запалало іскристим й гінким полум’ям? …Жили своїми прадідівськими звичаями подоляни-хлібодари. Зустрічали весну-трудівницю, що квітчала одвічним зелом їхнє таке земне сільце-куточок, сховане лісом-чагарем від недоброго ока. Ростили хліб, дітей-надію, золотоголові соняхи. Жили, страждали, боролися, сподівалися кращої долі. Мир би їм і спокій. Та не було їх. Налітало хмаровищем чорне вороння з південної сторони ясир здобувати. Не раз Тугай-бей завертав і до невеличкого лісового сільця-острівця. Прибував, як господар. Аякже, силу-бо мав. Поводився ніби й сумирно, мабуть, поважав людей хліборобської праці, хоча і належали до чужинської віри вони. Та, бувало, раптом шаленів: і те йому оддай, то тим поступись, а чого вже дуже хотів, те й сам забирав. Звісно — володар. Терпіли подоляни наругу, але часто їх зір пломенів жагою помсти, що, дивись, скоро через вінця сердечної чаші хлюпне. Надто страждав Остап, староста сільський. Побивалась Соломія, відчуваючи материнським серцем незрушну біду, що поволі насувалася.

Єдина донька їх Маруся, видать по всьому, запала в око і душу Тугаю. Та й дівчина, хіба сховаєшся, теж покохала заброду-нехриста. Серцю ж не накажеш. Старий Остап сприймав почуття дочки як зраду рідній землі, отому голубінь-барвінку, що щедро устелив-засотав хрещатим цвітом місцину обіч колодязя-журавля. Ходив, зітхав, мовчав, ховаючись поглядом від сельчан. А мати Соломія догоряла свічкою. Хотіла ж бачити свою Марусину – втіху в парі із сусідським Максимом. Та розуміла, не доведеться, бо не хоче знати дочка нікого, окрім Тугая-татарина. Але не таким був батько Остап, щоб віддати рідну кров, Марусину-надію, у степи, за Дике поле. «Ні, не бути цьому!», — зарікся. І надумав мститись чужинцям. Наказав вірним людям щоночі забирати життя у зайд, забивати по одному. Добре було б, казав, аби Тугая першого не минула кара слов’янська. Про батькову затію довідалася од матері Маруся, Серце стислося від страшної думки: «Невже загине коханий? Ні, ні, не допущу!», — поклялась собі. Ледве дочекалася пори, коли сонце втопилося за обрієм. Вийшла з хати, постояла серед принишклих руж, дослухаючись до переднічної тиші. Діждалася, поки поснуть натомлені батьки. Із першою зорею переступила через перелаз і впірнула у море дрімаючих соняхів. Промайнула садом, збігла в яр з  струмком, сіла на камінь, що ще пашів полуденним теплом. Дочекалася Тугая. Удвох мовчки пішли вздовж річечки, вибралися на пагорб, зупинились у сховку розлогої черешні, яка самотиною росла обіч молодого саду, що темним крилом накрив долину. Вдалині, виблискуючи плесом, усіяним зорями-русалками, ніс свої води Південний Бог. До нього темною високою стіною підступав густий таємничий ліс, за яким ховалося чимале селище з ніжним іменем богині Лади. Ліворуч, на пригірку, у вишневих садах, приту¬лившись до скелястого берега ріки, спало маленьке Сокілець село. Стояли закохані, напоєні любов’ю, тишею і красою довколишнього краю. Здається, отак би вічно стояли. Та почав уже загорятись новий день. Десь далеко буйногриві коні мчали золоту колісницю Геліоса по вранішньому небозводу. Здивовані її красою, гасли зорі. У саду заливисто витьохкував невсипущий соловей. Легкий подих вітру куйовдив віття дерев, ласкав срібну від роси чебрець-траву. Вертаючись додому, Марусина розповіла Тугаю про батьків задум. Той на мить зупинився, вражений почутим, примружив вузькі прорізи очей, щось промовив своєю клекотливою мовою, рубонув хрест-навхрест повітря рукою-ятаганом і побіг, залишивши дівчину саму. Просипалося Марусине сільце. Ранкову тишу десь порушив боязкий скрип колодязя-журавля, який дзьобом-жердиною пив-діставав із глибини чисту кришталеву водицю. Над хатами сірими гадячцівками здіймався угору дим. У чиїйсь шопі ревнула спросоння худобина, зачувши запах- присмак споришу. Люди готувалися до праці. Попереду був довгий літній день. Так-сяк поснідавши, перехрестившись на божницю, пішла Остапова сім’я поратись на город, що спадав вузькою смугою …і  побачила Марусина у «дзеркалі» своє красне личко до яру. Батько з матір’ю працювали мовчки, лише зрідка пе-рекидалися поглядами та крадькома позирали на доньку. Першою заговорила ненька: «Іди, дочко, спочинь, перед досвітком ти ж прийшла додому», — якось винувато зронила вона. «Ні, мамо, не засну. Така туга-печаль гризе душу, що й не розказати», — відповіла на те Марусина. Та й знехотя промовилась про поведінку Тугая, коли розходились. Уповільнивши роботу, дослухався до тої розмови й батько. Потому випростався, обвів поглядом городи і, не сказавши й слова, пішов кудись, сховавшись за сусідським кукурудзинням. Мати з дочкою перезирнулися, знизали плечима та й знову трудитися. Довго не вертався Остап. Прийшов аж надвечір, стривожений, на лиці змарнілий. Відкликав дружину, про щось довго шепотався з нею і, видавалось, якось вже дуже важко поплентався на обійстя, опустивши плечі. Жінки ще трохи попололи буряки, зібрали в рядно бур’ян і собі пішли до хати. Звечоріло. Вітрець, який вдень ледве ворушив лапате листя соняхів й тютюну, що ріс грядкою за перелазом, почав кия За цими скелями-велитами, на островах-хащах шукали порятунку от татар-кримчаків жителі невеличкого лісового сільця  дужчати, а перегодя і зовсім осатанів. Природа сповнилась диким, лютим шалом: стугоніла, плакала, скрипіла, ніби справді відчувала якусь невідворотню біду. Чорні хмари, що невідь відкіля взялися, кудись мчали-котилися, раз по раз звільняючи з свого полону Місяця, котрий, здавалося, не знав, куди йому подітися. Опівночі, як буря вкрай збісилася, Остап з дружиною і дочкою покинули хату, майже бігцем подалися до саду, а звідти манівцями побрели до Зеленого Клину, шукаючи порятунку серед скель-велетів, що привидами стояли вздовж лівого берега Буга. О, скільки тут зібралося втікачів, аж із Сокільця прийшли. Усі стривожені, принишклі, вони сторожко ловили кожний звук, найменший шерех. Дядьки стиха перекидалися словами, думаючи, що ж то воно буде, коли бусурмани стануть скрізь нишпорити і знайдуть їх. «Що ж, — казав котрийсь, — самі наче вже й пожили, та от дітей жаль. Нікого ж не помилують». Так пройшла ніч, день сплив за водою Богу.

Послані на вивідку підлітки принесли страшну вість: спалено сільце, вирубані до ноги всі, хто залишився вдома. Сокільчан, правда, не чіпали. Хтось заплакав від почутого, інші полегшено зітхнули, оживилися. Отак просидівши ще дві ночі, вернулися поселяни додому, заставши там одне згарище та знівечені людські тіла, що валялися всюди, мов якась непотріб. І дали волю своїм згуртованим почуттям душевним: плакали жінки й дівчата, малі діти. Тужили, проклинаючи злу долю-мачуху, просили в неба спопеляючої кари Тугаю і його головорізам. Мовчали лише чоловіки і юнаки, стискаючи до хрускоту почорнілі від праці й землі руки. Днів через декілька, коли біль душі трохи втамувався, зібралися усі живі-врятовані неподалік лісу, щоб призвідцю біди народної скарати судом предків. Кого ж винуватили, проклинали у своєму невиплаканому горі? Звісно, Марусю. Якби не зналася з Тугаєм, то, може, обминуло б нещастя стороною їхні оселі. А так — відповідай, коханко татарська. Знав Остап, розуміла Соломія, що так воно буде. Давно відчували щось лиховісне. Ось воно й прийшло. Та що могли вдіяти. Звичай пращурів велить карати зраду, бо свобода землі слов’янської була для них понад усе. Батькам лишалося одне: стерпіти те, що зараз станеться, в кулак стиснути  горе. А звідусіль чулося грізне, невмолиме, як далекий голос предків: «Згинай оті дубки, в’яжи її до них!». Зігнули, прив’язали, відпустили і… Обірвалося життя, згоріло. …Плив по небу-морю повновидий молодик. Та нараз зу-пинився, «Марусино, доню…» почув. Зронив сльозу-зорю та й далі поплив по своєму вселенському шляху, бо він у нього он який довгий. А правічний ліс то стиха шумів, то зовсім стихав, проймаючись людським болем-бідою. Подорожній! Прямуючи до Губника, що звався Сокіль- цем давно колись, зупинися або хоч краєм ока кинь праворуч від битого путівця. Побачиш ти там яр, що шрамом-раною уп’явся в поле навкруги. Із нього боязко визирають груші-дички, кучеряві повесні квіти яблуні, а на дні мирно жебонить струмок, який перестрибувала Маруся, йдучи на побачення з Тугаєм. Ото й усе, що залишилося од того прадавнього краю. Ні, не все. Ще ж пам’ять людська. Вона береже легенду-билину про подолянку.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s