Губник. Історія походження назви села

ЧАСУ ПЛИН НЕСТРИМНИЙ

Прошуміли над моєю губницькою землею журавлиними сірими ключами літа-століття, розтанувши блідими цятками у минувшині сивій. З відстані сьогодення все більше і невід- воротніше хочеться побачити, бодай краєчком розуму відчу­ти оте глибоке коріння родоводу своїх земляків і торкнутися до нього потаємними струнами серця і душі, аби бриніли вони вічно і не обривалися ніколи, бо то була б духовна смерть, вічне забуття. Хто ж ми, звідки, де наше невмируще джерело й прадідівське коріння?

Перші матеріальні сліди наших предків належать далеким IV—VI століттям. Археологічна експедиція історичного факуль­тету Вінницького педагогічного інституту, яка вела розкопки на околицях села в 50-х роках, виявила на

Пушкарьовому острові /його губничани називають Данилковим/ предмети по­буту і праці слов’ян, які мешкали тут понад 1400 років тому. А вчений-історик Приходнюк О. М. у праці «Слов’яни По­ділля VI—VII ст. н. е.» пише: «На селищах в Семенках, Самчинцях, Губнику розчищено розвали сиродутних домниць» /с. 81/. І далі, на с. 99: «Село Губник, Гайсинського району Вінницької області. Слов’янське селище виявлене в 1 км від села в урочищі Сажівка. На поверхні та в оголеннях берега у Марусині  трапляється ліпна кераміка. На се­лищі виявлено залишки залізоплавильної печі». Справді, ще й до цих пір у згаданій місцині знаходяться черепки глиняного посуду, а в березі річечки Чапірки — оплавлена руда. 

Цікаві історичні відомості про можливий період і при­чини зміни назви «Сокілець» на «Губник«, бо, за народни­ми місцевими переказами, село у давнину звалося Сокільцем, виявлені в матеріалах Вінницького державного обласного архіву, у Центральному державному історичному архіві Украї­ни. Так, у праці Є. Сецінського «Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета.    Вып. 2. Кам.-Под., 1901», наводячи дані про населені пункти із назвами «Сокі­лець», автор пише: «Соколец был некогда небольшим город­ком. Некоторые предполагают, что он существовал еще в ХІV-м веке при князьях Кориатовичах, но зто неверно, так как существовавший тогда город бьш при Буге на Брацлавщине» с. 972. В географічному покажчику цієї ж праці він далі підкреслює і зазначає, що Сокілець «…при Бугу…» зник. Виходячи з сучасних науково-історичних відомостей та географічних карт, неважко здогадатися, що мова йде саме про колишній, так би мовити, «губницький» Сокілець, бо тільки його нема на історичних та географічних картах ХVІІ-го століття. Всі ж інші села з цією назвою збереглися дотепер. До речі, на такій же позиції щодо Сокільця-Губника стоїть і український  історик Н. В. Молчановський. Опис нашого краю він подає у праці «Нариси відомостей про Подільську землю до 1434 року».

Звичайно, його дані ще необхідно ретельно вивчити. А мова про XVIІ-е століття у зв’язку із назвою Сокілець-Губник ведеться тому, що, за свідченнями — переказами попередніх поколінь одно­сельців, у 1654 році на Пасху біля церкви Святої Параскеви- П’ятниці село було вирубане польсько-шляхетським військом.

А тому, за тим же переказом, саме з цієї дати і віх згаданої події воно почало називатися спочатку Згубником, а пізніше Губником, про що буде сказано трохи нижче.
Слупичей было конфисковано, но Слупичи выиграли зтот процесе, и имение их бьшо освобождено от конфискации…»Однак у такій версії зміни назви села і періоду цієї чи схожої події є підстава сумніватися, так як із повідомлення- відповіді на це питання, даного науковим співробітником відділу феодалізму Інституту історії АН України кандидатом історичних наук Н. М. Яковенко стало відомо, що поселен­ня Губник вперше згадується у привілеї волинського князя Свидригайла Брацлавщина до 1566 року в адміністратив­ному відношенні підпорядковувалась волинському намісни­ку великого князя литовського «Дата і текст самого приві­лею невідомі, його зміст переказаний у більш-менш одно­часному підтвердженні згаданого привілею великим Князем Казимиром у 1448 році. За привілеєм Свидригайла, брацлавському бояринові Івану Слупиці надавалися землі над рікою Бугом, пізніше відомі під назвою Облинської волості, яка охоплювала обидва береги Бугу від устя Тростянця до Удича; до її складу тоді входило 27 поселень  Калічинці, Ролинці, Гордіївка, Куна, Ометинці, Калитин, Губник та ін. Цей маєток не залишався незмінно в руках Слупиць: у 1551 році, зокрема, він був конфіскований у одного з нащадків Іва­на Слупиці — Богдана, звинуваченого у зрадницькій пере­дачі Брацлавського замку татарам, і переданий до столових володінь короля Сигізмунда Августа. Той незабаром пода­рував його князю Косьмі Заславському. Його син Іван во­лодів цим маєтком, як пише Є.Сецінський у своїх «Тру­дах…», «бесспорно, но во время опеки над его сыновьями Григорий Слупич возбудил процесе у 1566 р, по которому эти ймення были отобраны у Заславских, и Григорий Слупич вместе с племянником Семеном в інших джерелах — братом —  владел ими до 1575 года.

За дільчим актом 1592 року Семен і Григорій Слупичі поділилися спадщиною так: Семен отримав Куну, Кунку, Носівці, Губник та ін., а Григорій — Ролинці, Заходи, Пло­ске й ін. Володіння Семена стало називатися Кунинською волостю. Необхідно зауважити, що це володіння, як під­креслюється на сторінках журналу «Киевская старина», № 30 за 1890 р., у 1601 році було розорене татарами. Та це й не дивно. Адже, за відомостями польського історика Антонія Ролле, «…действительно лакомый кусок представляли только земли по обойм берегам Буга, начиная от Винницы до Саврани, на границе «диких полей»; слегка волнистая равнина мягкими переливами пльша к югу, широкая и спокойная; девственная почва давала богатый урожай. Вдоль побережья реки и прудов роскошные сеножати, на умеренно сырых лугах превосходные травы для многочисленных стад различного скота. С востока высились огромные леса, известные под именем бужских пущ; последние тянулись и исчезали около Ладыжина… Всякого зверя довольно было в пущах; современные документа еще в половине ХVІ-го века перечисляют в качестве доходньїх статей «пчельное с пасек, звериные ловы, бобровые гони…».

Семен одружився з Євдокією Житинською. Вона принес­ла у придане чоловікові Коротківський ключ з містом Ладижином і 26 селами, не беручи до уваги урочищ і хуторів. Єдина донька Семена і Свдокії Гальшка в 1622 році вийшла за Василя Рогозинського. В руках нащадків Гальшки об’єд­нався як маєток матері, так і спадщина після Мормилів, родичів Василя Рогозинського, згаслих у середині ХVІІ-го століття. Із сімох синів Гальшки шестеро загинули під Ба­тогом. Шляхом наступних шлюбів спадщина переходить ча­стинами до Вольських, Борейків, Свидзинських, Барциков- ських, Терлецьких, Пашковських, Нарбутіві Веліогорських. Після паліївщини на просторі 100 000 моргів спадщини, уцілілої в різних руках нащадків Слупичанки-Рогозинської, ледве нараховувалось декілька поселень: Куна, Кунка, Губ­ник, Калиняк, Деревичі, Жерденівка стара й нова… Невдов­зі були заселені Соболівка, Скибинці, Гусаківці і Гарпачка.

Стосовно Слупичів-Рогозинських заслуговує на увагу і такий факт: в 1625 році в Кунинському замку був убитий останній Слупич — Тихін Василем Рогозинським, братом його дружини. По смерті Тихона без нащадків його воло­діння перейшли, за одними джерелами, до Рогозинських, за іншими, були приєднані до коронних, а дружина його, як рідна сестра Василя Рогозинського, вбивці Слупича, нічого не отримала з володінь свого чоловіка.

Особливо трагічна доля, як згадано вище, спіткала Сокілець-Губник та інші населені пункти Брацлавщини у 1654 році. Польська шляхта після укладення воєнно-політичного договору України з Росією вирішила покарати одвічне праг­нення українського народу до свободи і волі. В останніх числах березня названого вже року з польського стану, що розташувався під Меджибожем, «вышло войско для истре- бительной прогулки по Руси. Брацлавский воєвода с 12 хоругвями волонтеров из волохов вьірезали Немиров. Изгубив Немиров, зтот отряд примкнул к польному гетману и вместе с ним разорил местечки, слободьі и деревни, истребляя в них все холопство. В четверг перед Пасхою напали на Мишуровку нині Мишарівка Теплицького району, истребляя все русское население» Н. И. Петров. Подолия. Историческое описание. СПб.1891/. Зайд і грабіжників по­дільської землі було чимало. Окрім гоноровитого польського панства її чорноземне тіло терзали татари і турки.

Початок ХХ-го століття вносив соціальне оновлення у побут і життя сельчан. Багато і важко працюючи, вони спо­дівалися кращої долі, боролися за неї, як могли. Насамперед прагнули мати власну землю-годувальницю, бо тільки вона була єдиною рятувальницею у стражданнях і незчисленних бідах. Велику надію покладали на столипінську аграрну ре­форму, здійснювану на основі урядового наказу від 9 листо­пада 1906 року. За нею кожний селянин діставав право вий­ти з общини і виділити в особисте користування наділ землі, отримавши своєрідний відруб або заснувавши хутір. Перипе­тії нового землевлаштування болісно зачепили багатьох губ- ничан. Про це, зокрема, йдеться в такому документі: «В селі Губнику Гайсинського повіту для того, щоб провести на сіль­ському сході рішення про перехід на відрубну систему земле­володіння, поліція заарештувала 12 селян і пустила чутку, що кожен, хто відмовиться переходити на відруб, буде ареш­тований як бунтівник» «Історія Української РСР», т. 1, С. 584, К., 1967-Трудове селянство не тільки, образно кажу­чи, ледь жевріло в лещатах економічного гніту і безземелля, воно й борсалося в самодержавних тенетах неуцтва і темно­ти. Дорога, наприклад, до освіти була йому заказана. Про це переконливо свідчить такий факт. У селі в 1908/1909 на­вчальному році нараховувалося 417 дітей шкільного віку. Але у двох працюючих тут церковно-приходських школах, одна з яких відкрита 1859 року, навчалося лише 144 учні — 102 хлопці та 42 дівчат. Швидше всього це були діти євреїв, яких проживало в селі 95 чоловік, та вихідців із сімей міщан і різночинців. Принагідно зауважу, що мешкало тоді в Губнику 4166 жителів/«Начальное образование в Подольской губернии. 1908/1909 учебньш год. КАМ.-ПОД., 1910»/.

Таке становище в розвитку народної освіти було харак­терним для усього Поділля взагалі. Інакше й бути не могло, бо правляча верхівка Російської імперії робила все можли­ве, аби тримати в темряві й покорі народні маси.

За матеріалами книги “Сокілець…Губник”

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s