Історико-культурний заповідник “Буша”

Історико-культурний заповідник “Буша”

Мільйони людей в Україні полюбляють читати про таємниці історії, загадкові цивілізації, покинуті міста, загадкові печери. Більше всього таких публікацій попадає в нашу пресу із закордонних видань, і часто складається враження, що таємниці є «тільки в них»… Насправді, в нас історичних загадок набагато більше, ніж в будь-якій іншій європейській країні. Територія від Дону до Дунаю тисячоліттями була ареною битв і шляхом переселенням народів, а всі центральні події тих часів відбувались на землях, що знаходились між Дніпром та Дністром… Кімерійців тут змінювали скіфи, скіфів — сармати, сарматів — готи, готів — гуни… Кожна народність залишала свої сліди — в мові та мистецтві, в наших генах та на самій землі. с. Буша (Ямпільський р-н) Розташоване на березі р. Вушанка. Тут розміщено державний історико-культурний заповідник «Буша». Буша (наголос припадає на другий склад слова) — стародавнє подільське містечко, що розкинулося у мальовничій долині річок Мурафи й Бушанки, які впадають в Дністер, майже посередині між Могилевом-Подільським і Ямполем, неподалік українсько-молдовського кордону. Можливо, через те, що Буша за совдепії була перетворена на село, і тому, що вона знаходиться віддалік шумних автострад і залізниць, її віднайдеш далеко не на кожній карті нашої Батьківщини. Тут кожний клаптик землі дихає славною минувшиною. Однак на території села, розташованого на берегах Мурафи, Бушанки й Сухої Бушанки, серед пагорбів, вкритих лісами, вже протягом семи тисячоліть вирує життя. На початку нової ери тут було місто Антаварія (від анти — праслов’яни), а в середні віки — місто Краснопіль. Пізніше, після перетворення у фортецю, порівняно з Кам’янцем-Подільським народ нарече містечко Малим Кам’янцем. Потужною енергетикою підсилюєшся, як тільки робиш перші кроки по бушанській землі, а особливо, коли торкаєшся видатних пам’яток археології та архітектури — славнозвісного бушанського рельєфу (витесаного з каменю у Скельному храмі руками наших славних Предків) і залишків бушанської фортеці — кам’яної вежі, яка дивом уціліла до наших днів. Численні підземні ходи, печери, знаменитий Гайдамацький яр, залишки багатошарових поселень Трипільської, Скіфської, Черняхівської та Пеньківської культур, середньовічне кладовище — усе це справляє незабутнє враження на того, хто сюди потрапляє. Історія виникнення Буші пов’язана з будівництвом замку в XVI ст., коли цими землями володів польський коронний гетьман Ян Замойський. У XVII ст., за часів Хмельниччини, місто належало Брацлавському полку. Це був тяжкий для України час (а коли він був легким?). Після вимушеного укладання військової угоди між гетьманом Богданом Хмельницьким і московським царем, того ж року відновилася спільна з москалями війна проти Польщі.Тут постійно відбувалися сутички між поляками та козаками. В 1654 року під стінами Буші був розбитий трьохтисячний польський загін. Найтрагічніші події відбулись у Бушанському замку в листопаді 1654 року, коли під Бушу підійшли війська С.Потоцького і С.Чарнецького і взяли замок в облогу. Полякам вдалося винищити більшу частину нечисельної козацької залоги, але коли замок майже перейшов у їхні руки, вдова вбитого козацького сотника Завісного підпалила пороховий погріб, висадивши в повітря себе, залишки залоги й чимало атакуючих поляків. Ці події знайшли своє відображення у повісті українського письменника Михайла Старицького «Оборона Буші». В ці трагічні дні місто практично перестало існувати. Його відродження затягнулось на ціле століття, а Бушанський замок вже ніколи не відбудовувався… Проминувши село Бушу і рухаючись у північно-західному напрямку вздовж лівого берега річки Бушанки проти течії, за 1 км від села ввійдемо в лісовий масив, який люди споконвічно називають «Гайдамацьким яром». Це геологічний заповідник республіканського значення, один із 28 в Україні. Його площа сягає 96 га. Гайдамацький яр сповнений неповторної й величавої краси. На глибині 35 м в’ється грайлива мілководна Бушанка, поросла з усіх сторін густим лісом. Тут ростуть тридцятиметрові грабові дерева, широколисті клени, рідкісні породи вільхи та величезна кількість кущів. Уздовж річечки височать велетенські скелі з пісковику. Одну з них називають «Висячою» або «Завішаною». Це дивовижна композиція з каменів. Спираючись на два стрімчаки, на висоті 9-10 м зависла величезна десятитонна піщана брила. Перебуваючи біля підніжжя скелі, дивуєшся, яка сила її стримує!? Коли вперше потрапляєш до Гайдамацького яру, здається, ніби тут гралась дитина велетня і поскладала з камінчиків пірамідки. Багато дивовижного і незвіданого приховує у собі Гайдамацький яр. Протягом віків це унікальне місце збуджувало людську фантазію. І тому про цей каньйон складено багато легенд. І хто знає, де тут вигадка, а де — правда… (* матеріал ДІКЗ «Буша») Подільська Святиня Музей під відкритим небом – парк історичної скульптури – розташувався навколо уцілілої вежі замку. Талановиті руки сучасних майстрів і живописців втілили історію краю в скульптурах з місцевого каменю-піщанику, об’єднавши легенди і реальність… В огляді використана інформація Державного історико-культурного заповідника «Буша» а також статті та фото з сайтів http://svarga.kiev.ua/hram1.htm, http://www.vokrugsveta.com, http://busha2.narod.ru

Пам’ятки архітектури у складі державного історик культурного заповідника «Буша»: чотири пам’ятки археології III тис. до н. є. — XII ст. н. с; дохристиянський скельний храм V ст. н. є. з унікальними художніми наскельними рельєфами: залишки фортеці та підземних ходів XVI—XVII ст.; міська ратуша XVI ст., розташована на території приватної сади Покровський монастир, XVII ст.; • Успенська церква, XVIII ст.; • кладовище XVIII—XIX ст.; • парк історичної скульптури, де щорічно проводяться міжнародні пленери скульпторів-каменярів.

Музеї: Музей археології, етнографії, оборони Буші; тел. (04336) 2-61-90. Режим роботи: 8:00—17:00, без перерви. По суботах, неділях працює за замовленням. http://www.khmilnyk-info.com.ua/greenTourism/busha

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , | Залишити коментар

Куточок Південної Європи на Вінничччині

До Бару слід поїхати хоча б заради самої назви цього містечка.
Тим більше, що в цьому містечку окрім гарної назви є ще чудовий костел, два католицькі монастирі та багато інших цікавинок. Отож, їдемо до Бару займати найкращі місця за стійкою знайомитись із цим чепурним Подільським містечком.

Історію міста Бар заведено рахувати від 1425-го року. Щоправда, тоді ані назви Бар, ані самого міста ще й близько не було. Зате на протилежному (від теперішнього Бару) боці річки Ров розташувалось селище, яке теж іменувалось Ровом. Тепер на тому місці розкинулось селище Чемериси Барські, а від старовинної твердині лишився крутий пагорб, із якого відкривається чудовий краєвид на теперішній Бар.

800px-Костел_св._Анны_(г.Бар)1537-го року селище Рів разом з навколишніми землями у місцевого воєводи купує польська королева Бона Сфорца (так, це саме на її честь названа гора Бона в Кременці). За велінням королеви на протилежному боці річки зводиться нова дерев’яна фортеця та поселення навколо неї. Новітнє місто назвали Баром, на честь італійського міста Барі, де власне народилася королева Бона.
Місто одразу ж отримало великі привілеї, його мешканців звільнили на 16 років від податків, а самому Бару було надано Магдебурзьке право. Власне, справжня історія міста розпочалось саме тоді, рівно 475 років тому.
Із тих часів місто безліч разів спустошувалось татарами і знову відроджувалось, відвойовувалось повстанськими військами у польської шляхти й поверталось назад до Речі Посполитої, переживало багато інших буремних подій, і врешті дійшло до наших часів звичайнісіньким районним центром. А про колишню велич тепер свідчать лиш численні архітектурні пам’ятки.

Позаяк нині Бар – маленьке компактне містечко, то шукати пам’ятки не доведеться. Виходите на автовокзалі із маршруки, і тут таки прямо перед носом постає монастир кармелітів.

Проходимо воротами надбрамної дзвіниці на монастирське подвір’я. Роки радянського атеїзму негативно позначились на зовнішньму вигляді святині, проте поступово силами монахинь і решти приходу кляштор приводять до ладу.

Окрім власне костьолу із монашими келіями, при монастирі існував і колегіум. Імовірно, що він був розташований саме в стінах цієї будівлі.
Якраз тут 1768-го року було утворено Барську конфедерацію – що мала на меті протидіяти втручанню Росії у справи Речі Посполитої. Щоправда, конфедерати були досить швидко розгромлені, а сама Річ Посполита припинила своє існування, розчинившись в Російській та Австро-Угорській імперіях.

На початку ХІХ сторіччя, опісля польського повстання, католиків-кармелітів було випроваджено із кляштору, а натомість монастир було передано православним. Від їхнього перебування й лишилась на згадку висока надбрамна дзвіниця.

За радянських часів монастир, звісно ж, перестав виконувати свої релігійні функції, а частину келій обладнали під житлові квартири. Монастир потроху занепадав і руйнувався, аж поки з приходом незалежності опіку над ним не узяли сестри-бенедиктинки.

І нехай стіни колишнього кармелітського кляштору все ще просять ремонту, зате впорядкованість подвір’я надихає на оптимізм і вселяє віру в те, що монастир зможуть гарно відреставрувати.
За монастирським подвір’ям тягнуться в небо гострі шпилі костьолу святого Миколая, тож полишаю кармелітський кляштор і прямую до нової цікавинки.

Дорогою, просто під костьольними стінами, стрічається цікавий архітектурно будиночок, який проте перебуває у жахливому стані напів-руїни.
Кам’яна табличка, що висить на його стіні, стверджує, що тут протягом 1874-1877 років проживав видатний літератор – Михайло Коцюбинський. А сама споруда є пам’яткою архітектури і оберігається законом…

Слаба богу, не всі пам’яПанорама містатки перебувають у такому жахливому стані. Тож роблю кілька кроків убік, аби помилуватись костьолом св.Миколая.

Сам костел було збудовано 1811 році, а рівно за сто років його було перебудовано в стилі неоготики. Місцеві мешканці надзвичайно пишалися своєю святинею і стверджували, що Барський костел є зменшеною копією Київського, роботи архітектора Городецького.

Над входом, окрім традиційного розп’яття, барельєф святої Анни із закликом, аби вона молилась за нас…

А на самісінькій верхівці ангел погрожує мечем годиннику, аби той правильно показував час.

На подвір’ї п’янко пахнуть троянди. А заодно вони гарно відволікають своїм пишним білосніжним цвітом від облущених стін.

Від колишньої могутньої твердині (однієї з найпотужніших на Поділлі), спроектованої самим Гійомом де Бопланом, на сьогодні лишились тільки рештки фундаменту, що поросли пишними бур’янами й кущами.
Початок руйнування новітньої на той час фортеці поклали козаки під проводом Максима Кривоноса, які проявили під час штурму максимум військової винахідливості. Здобуття замку стало можливим завдяки застосуванню новітніх військових технологій – попередників теперішньої бронетехники, десантного флоту й димової завіси. Із суходолу на штурм фортеці рушили “гуляй-городи” – бойові вози, захищені товстими колодами, із-за яких козаки вели вогонь прямо на ходу, штовхаючи ці самі вози до замкових стін. Одночасно із річки рушили так само захищені плоти, наступ яких до того ж прикривався від ворога димом підпаленої мокрої соломи.

Текст  Вадима Постернака

посилання http://ukrainaincognita.com

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , | Залишити коментар

Еко і сільський туризм: точки перетину


Термін “екотуризм” часто використовують як синонім інших термінів, таких як: орієнтований на природу туризм, сталий туризм, зелений туризм, екологічно відповідальний туризм, екологічно дружній туризм, тощо. Попри те, що певні складові цих різних видів туризму співпадають, ці терміни не є ні синонімами, ні взаємовиключними поняттями. Власне екотуризм представляє собою вид орієнтованого на природу туризму, який відбувається у природному серидовищі і, крім цього, має ряд визначальних ознак, притаманних цьому специфічному виду діяльності згідно з міжнародними стандартами. Зокрема, обов’язковими рисами екотуризму мають бути:

освітня складова, тобто ознайомлення з природними цінностями;

природоохоронна складова, тобто безпосередня участь або внесок у охорону довкілля;

соціальна складова, що передбачає участь в екотуристичній діяльності місцевих громад.

Ряд міжнародних організацій виробив свої власні визначення екотуризму, що в деталях розрізняються, але по суті є дуже подібними. Саме їх загальні риси і визначають той зміст екотуризму, що на сьогоднішній день є загальновизнаним у світі.

Міжнародна Спілка Охорони Природи : “Екотуризм – мандрівка з відповідальністю перед довкіллям по відносно непорушеним природним територіям з метою відпочинку та вивчення природних і культурних цінностей, що сприяє охороні природи, спричиняє мінімальний вплив на довкілля, забезпечує активну соціально-економічну участь місцевих жителів та отримання ними переваг від цієї діяльності .

Міжнародне Екотуристичне Товариство: “Екотуризм – це відповідальна мандрівка у природні території, що сприяє охороні довкілля та підвищує добробут місцевого населення”.

Всесвітній фонд дикої природи: ”Екотуризм – туризм, що передбачає мандрівки у місця з відносно недоторканою природою, з метою отримати уявлення про природні та культурно-етнографічні особливості даної місцевості, що не порушує при цьому цілісності екосистем та створює такі економічні умови, за яких охорона довкілля і природних ресурсів стають вигідними для місцевого населення”.

Існує також чимала кількість інших визначень (що говорить про актуальність даного питання), проте саме їхні спільні риси дозволяють виділити основні принципи екотуризму, що їх підтримує більшість експертів уданій галузі. Саме дотримання цих принципів дозволяє виділити екотуризм серед інших видів туризму та обумовлює його соціальне значення.

Принципи екотуризму:

1. Основою екотуризму є цікавість та увага туристів до природних об’єктів та явищ. Цей принцип обумовлює пізнавальну суть екотуризму, а також визначає його прив’язку до мінімально порушених територій. Щоправда, об’єктом екотуризму можуть також стати наслідки людської діяльності, наприклад, плавні, що утворилися внаслідок зарегулювання великих річок, або штучно створена популяція коней Пржевальського у Чорнобильській зоні. Наслідком цього принципу є нсобхідність забезпечення туристів відповідною інформацією – за допомогою гідів, інформаційних стендів на маршруті, буклетів або інших інформаційних засобів.

2. Умовою екотуризму є дбайливе ставлення до навколишнього середовища. Метою такого ставлення є, у першу чергу, максимально можливе збереження тих об’єктів та явищ, що приваблюють туристів до даної місцевості. Очевидно, що розробка правил по­ведінки туристів на кожному конкретному маршруті повинна здійснюватись у співробітництві а, про- фесіоналами-природоохпронцями. До цього ж принципу можна віднести і необхідність участі туристів у природоохоронних акціях та заходах (наприклад, акції з прибирання сміття).

3. Обов’язковою ознакою екотуризму є його сталість. Тобто, вся діяльність, пов’язана з екотуризмом, повинна здійснюватись таким чином, щоб ресурси даної місцевості, що обумовлюють розвиток екотуризму, не вичерпувались, а навіть, за можливості, збагачувались. Екотуризм – це єдиний напрямок у індустрії туризму, кровно зацікавле­ний у збереженні свого головного ресурсу – природного середовища, або окремих його складових (пам’яток природи, окремих видів тварин чи рослин, краєвидів, тощо).

4. Вимога сталості, що постає перед екотуризмом, передбачає максимально можливе залучення місцевого населення до надання послуг з екотуризму, а також сприяння соціальному розвитку даної місцевості. Місцеві жителі, що приймають участь у обслуговуванні туристів, стають зацікавленими у дбайливому використанні ресурсів своєї місцевості шляхом їх використання, а не пограбування.

Для України особливо актуальні останні два принципи, оскільки, за наявних соціальних та екологічних умов, Україна частіше виступає у якості сторони, що приймає туристів. Це обумовлено наявністю в нашій країні значної кількості порівняно непорушених територій, а також тим, що сільська місцевість України значною мірою зберегла свою автентичність. Приваблюють туристів також традиції української гостин­ності. Саме тому організація екотуристичного бізнесу є дуже перспективною для багатьох сільських місцевостей України як вагомий чинник та стимул їх сталого розвитку.

Необхідність залучення місцевого населення до обслуговування екотуристів обумовлена не лише прагненням стимулювати соціальний розвиток місцевих громад, але також міркуваннями найбільшої сталості та ефективності обслуговування екомаршрутів. В Україні ми маємо чимало прикладів того, як зусилля, витрачені на розробку та створення екомаршрутів, пропадали марно, через те, що створений маршрут не було кому обслуговувати. Або ж його розробники не мали достатньої кваліфікації для успішної діяльності у ринкових умовах. Найчастіше це відбувається з маршрутами, створеними у рамках певного грантового проекту, оскільки, у більшості випадків, такі проекти не передбачають ні фінансування, ні навчання організаторів маршруту відповідному менеджменту та маркетингу, ні просування створеного продукту на ринок (що може потребувати чималих капіталовкладень). Нерідко подібне трапляється також з екомаршрутами, розробленими адміністраціями природоохоронних територій, співробітники яких мають достатню кваліфікацію для створення та обслуговування екомаршрутів, але, зазвичай не мають ні досвіду, ні бажання, ні фінансових можливостей для їх просування на ринок.

Очевидно, що створений новий маршрут спочатку буде приваблювати лише невелике число туристів. Тому його обслуговування навряд чи зможе стати єдиним або хоча б головним видом діяльності. Відволікатися ж, від основного бізнесу заради обслуговування нечисленних екотуристів – невигідно та неефективно. Та й якість послуг при цьому, як правило, не на достатньому рівні, що не сприяє зростанню числа туристів і розквіту цього виду діяльності.

Одначе, існує вид бізнесу, що чудово узгоджується з обслуговуванням екотуристів і навіть передбачає його як одну із своїх складових. Це сільський туризм, що останнім часом так активно поширюється в Україні. Основою сільського туризму є сільська садиба та її власники (сім’я), яким, зазвичай, доводиться самостійно і приймати ту­ристів, і забезпечувати їх дозвілля, і просувати свої пропозиції на ринок. Кожен господар агротуристичної садиби зацікавлений у тому, щоб забезпечити своїм гостям цікаву та насичену програму перебування. Враховуючи той факт, що у село на відпочинок їдуть люди, у більшості своїй до довкілля не байдужі, саме екологічні маршрути є органічним доповненням і складовою програми відпочинку у селі. Господарі, розуміючи це, пропонують своїм гостям прогулянки екологічними стежками, розробленими самотужки, або створеними у рамках різноманітних установ природно-заповідного фонду (ПЗФ).

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , | Залишити коментар

Сільський туризм вінниччини

Вінницький обласний осередок

“Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні”

громадська неприбуткова організація

Адреса: вул. Дорошенка 39, м. Бар, Вінницька область,

Ініціатива щодо розвитку сільсь­кого зеленого туризму на Вінниччині виникла у 1999 році. Одним із актив­них ініціаторів була Бас Оксана Іванівна. У 2000 році зареєстрований Барський районний осередок, а З жовтня 2003 року — громадська неп­рибуткова організація — Вінницький обласний осередок Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туриз­му в Україні.  У складі організації діють осередки: Барський, Могилів – Подільський, Вінницький, Ямпільський, Хмільницький, Муровано – куриловецький, Немирівський.    Обласний осередок проводить роботу з популяризації відпочинку у сільській місцевості Вінницької області, сприяє формуванню сприятливої нормативно-правової бази для діяльності сільського населення, його самозайнятості, розвитку малого та середнього підприємництва у селі, створенню розвинутої інфраструктури відпочинку та туризму, збереженню культурної спадщини, захищає економічні, культурні та інші інтереси членів організації.

За активну участь у розвитку сільського зеленого туризму та малого сімейного підприємництва у Вінницькій області обласний осередок та актив нагороджені відзнаками та подяками районних та обласних ор­ганів влади, Державної туристичної адміністрації, дипломами Другої та Третьої всеукраїнської виставки-ярмарку сільського зеленого туризму “Українське село запрошує”. Оксана Бас, голова правління, має сертифікат Всесвітньої Туристичної Організації, відзнаку “Почесний працівник туризму України”.

Делегація Вінницької області за підтримки Вінницької обласної державної адміністрації була одна з найак­тивніших серед учасників Третьої виставки-ярмарку сільського зеленого туризму. Зокрема:

Бас Василина, господиня агросадиби “Ніка”, м. Бар.

Бібікова Галина Йосипівна, господиня агросадиби, м. Ладижин.

Мазуренко Катерина Павлівна, господиня агросадиби, м. Ладижин.

Маковій Валентина, господиня агросадиби, м. Могилів-Подільський.

Рижий Василь Степанович, народний майстер, гончар, м. Ладижин.

Городянська Оксана, народна майстриня, писанкарство, витинанки, м. Могилів-Подільський.

Лавренюк Наталія Іванівна, художник, м. Ладижин.

Гуршал-Вирвизуб Ігор, хорунжий Вінницького полку ім. Івана Богуна, м. Вінниця.

Фітель-Забабаха Іван, Вінницький козацький полк, м. Вінниця.

Народний етнографічний колектив “Горлиця”, Могилів-Подільський район.

Бас Оксана Іванівна, голова Вінницького обласного осередку Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні.

Добролюбов Євгеній Євгенійович. спеціаліст з туризму Вінницької облдержадміністрації.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , | Залишити коментар

Українська народна ботаніка та зоологія

 Над­звичайно широкими були уявлення українців про навколишнє середовище. У народі відомі понад 1000 видів рос­лин, близько 600 тварин, понад 10 000 комах тощо. Багатьом із них люди дали оригінальні назви, що відо­бражували особливості, притаманні конкретним рослинам чи тваринам. Селянство в процесі повсякденної практики було добре обізнане з вегета­ційним циклом багатьох рослин, їх хі­мічними та фармакологічними якостя­ми,  міцністю тієї  чи  іншої  деревини.

На Україні особливою популярніс­тю користувалися такі дерева, як дуб, береза, тополя, явір, верба, ялина. 

Дуб шанували за довголіття, міцність, вологостійкість. Через те його деревину використовували при будівництві житла, на клепки бон­дарських виробів, осі до возів тощо. Дубова кора вважалася найкра­щою для вичинки шкір, а також для лікування шлункових захворювань. 

Березу любили головним чином за красу й декоративність, хоча її деревина використовувалася як у будівництві, так і у столярстві. Пеньки та кору берези, з яких гнали дьоготь, а також бруньки та листя застосовували в народній медицині. Березовий сік, що збирали навесні, був одним з найпопулярніших напоїв.

Приблизно таким, як до берези, було ставлення українців до то­полі. Тополями, особливо білими, та їх різновидом — осокором обсаджу­вали шляхи, садиби. Рівна і м’яка деревина тополі йшла на виготовлен­ня човнів, жлукту, дуплянок. Із тополі одержували жовту фарбу, кора використовувалася при вичинці шкір. На Правобережжі й подекуди Лівобережжі білу тополю називали явором, а на Поліссі та у західних областях так звався один із видів клена. Явір також дуже шанувався на Україні. У багатьох народних піснях він постає як улюблений образ, символ краси і кохання.

Найпоширенішим елементом українського пейзажу є верба. Це де­рево, що росте навіть із встромленого в землю свіжозрубаного кілка, було відоме як невибагливе й швидкоростуче. Верба добре переносила вологу, тому за розташуванням вербових дерев селяни визначали під­земні джерела і місця, де вода знаходилася ближче до поверхні, тобто ті, де доцільніше копати криницю. Деревина верби використовувалась у будівництві, для виготовлення деяких побутових речей. У народі знали лікувальні, зокрема протизастудні, якості кори  верби, особливо такого її виду, як верболоз. Пізніше професійна фармакологія скори­сталася з цих знань, розпочавши виготовлення нині дуже поширених препаратів саліцілату.

З численних чагарникових рослин на Україні особливо популярні калина і терен. Калину цінували і як декора­тивну, і як лікувальну рослину (ягоди її вважаються протизастудним засо­бом, з ними раніше пекли й пироги). У народній символіці калина фігуру­вала як символ дівоцтва, цнотливості й використовувалася у весільній обря­довості. Терен, плоди якого йшли у їжу (з них робили й наливку — тер­нівку), відомий своєю невибагливістю і тому був особливо популярним у сте­пових районах. Незважаючи на те, що від нього часто доводилося розчищати поля, терен розглядався селянином як корисна й необхідна у житті рослина. 

Українці здавна були добрими травниками. З напівчагарникових та трав’янистих рослин особливо улюбле­ні в народі (і як квітки, і як зілля, і як атрибути обрядовості) барвінок, рожа, троянда, мальва, катран, че­брець, материнка, волошка, м’ята, де­ревій, любисток. Майже в кожному селі були люди, що займалися заготів­лею трав і були обізнані щодо часу їх цвітіння й дозрівання, лікувальних властивостей. З багатьох дикоросту­чих рослин українці вміли одержувати різноманітні барвники. У народі доб­ре знали отруйні рослини місцевої флори — дурман, блекоту, чемерицю тощо — й відповідно уникали їх вико­ристання. Те ж стосується й грибів, які народ чітко розподілив на їстівні (боровики, лисички, опеньки, зморш­ки, маслюки тощо) та отруйні (мухо­мори, порохнявки, жаб’ячі гриби та ін.).

Багатими були знання українців про оточуючий їх тваринний світ, специфічні особливості конкретних птахів та комах, повадки хижих звірів, і ведмідь, наприклад, був знаний перш все як ласун до меду й малини, а звідти — як шкідник для пасік. Розрізняли  ведмедів — конинників, що нападали на коней, і вівсянників, які полюбляли пастися у вівсах та взагалі віддавали перевагу рослинній їжі. Про ведмедя склалося уявлення як про звіра шкідливого, але розумного й такого, порівняно рідко нападає на людей. І навпаки, вовк розглядався як звір дуже небезпечний, бо живиться він  м’ясом. 

 Лисиця теж «славилась» хитра й підступна тварина, що зав, шкоди птахівництву. Народ мав у про повадки багатьох звірів, будову барлогів чи нір, розмноження тощо. Усі ці знання передавалися від покоління до покоління в усних переказах, і особливо казках про тварин — і жанр усної народної творчості українців надзвичайно багатий і різноманітний.

З птахів найбільш улюбленими як символи свободи й гордовитості були сокіл та орел, а також лвбідь, чайка, зозуля. З особливою симпаті ставилися в народі до лелеки, в якому вбачали «птаха сонця», котрий приносить в оселю щастя. Лелека викликала прихильність ще й через те, що винищувала жаб, до яких селяни ставилися з огидою. Багато уявлень позитивних, а іноді й негативних – і пов’язані з такими птахами, як сова, і пугач, ластівка, журавель, галка. Біля 300 видів птахів, котрі зустрічаюті на Україні, мають самобутні народні назви, що лягли в основу української наукової    зоологічної    номенклатури. Знання про птахів також знайшли своє яскраве відбиття в усній народній творчості, особливо піснях. Звичайно, не завжди народні уяв­лення про ті чи інші явища оточую­чого світу були вірними. Це стосуєть­ся, наприклад, жаб і плазунів, а та­кож комах. 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , | Залишити коментар

Матеріальна та духовна культура українського народу

 Отримання незалежності України викликало небувале зростання інтересу до проблем вітчизняної історії, витоків національної культури, до не­пересічних досягнень минулого. Знання свого родоводу, історич­них та культурних надбань предків необхідні не лише для піднесен­ня національної гідності, а й для використання кращих традицій у практиці сьогодення. На сучасному етапі створюються передумови подолання дефор­мацій у міжнаціональних відносинах та їх гармонійного розвитку, відкриваються можливості утвердження в життя реального сувере­нітету України.  Разом з тим право національно-культурного розвитку гарантується усім національностям, які проживають на території республіки.

У справі оптимізації міжнаціональних процесів, пошуку шляхів задоволення соціальнр-культурних запитів народів нашої країни, подолання нігілістичного ставлення до культурної спадщини важли­вого значення набувають етнографічні знання. Всі ці питання зна­ходяться у сфері уваги етнографії (етнології, народознавства) — науки, об’єктом дослідження якої є народи, їхні культура і побут, походження (етногенез), розселення, процеси культурно-побутових відносин на всіх етапах історії людства.

Серед етнографічних проблем виділяються такі найважливіші, як вивчення етнічного складу населення України;  реконструкція давніх форм суспільного життя і культури; аналіз стану культурно-побутових традицій, оцін­ка їхньої ролі у житті людей; вивчення етнічних аспектів еволюції побуту і культури; дослідження змін окремих етнічних ознак у ході історичного розвитку (мови, ареалу розселення, особливостей госпо­дарської діяльності та культури тощо).

Дослідження народознавчої науки зосереджені переважно у сфері традиційно-побутової культури (звичаї, обряди, народне мис­тецтво, усна творчість тощо), яка створювалась протягом століть творчим генієм багатьох поколінь, розвивалася і вдосконалювалася. 

  Разом із тим етнографія не лише звернена у минуле — вона актив­но включається у визначення закономірностей сучасного розвитку і взаємодії народів, виявлення загального і специфічного в їхніх походженні та культурі, використання прогресивних національних традицій. 

Досягнення українського народу на ниві культури загальновідо­мі. Разом з тим якщо розглядати національну культуру як цілісну систему, треба брати до уваги надбання різних верств населення, класів і соціальних груп протягом тривалого історичного шляху. Це і досягнення вихідців з України, яких доля закинула за межі бать­ківщини. Це і зразки культури інших народів, які населяють рес­публіку: росіян, білорусів, поляків, болгар, євреїв, молдаван то­що. Як зазначено у Декларації про державний суверенітет респуб­ліки, всі вони становлять народ України.

Отже, не зводячи культуру народу лише до фольклорно-етногра­фічного рівня, слід пам’ятати, що кожен народ — це своєрідний, створений тільки йому притаманними фарбами образ. Протягом століть народом формувалися цінності, які дали витоки багатьом реаліям сьогодення, а подекуди і зараз збагачують наше життя. Лише зберігаючи національну неповторність, можна зробити вне­сок у загальну скарбницю народів, так само як справжній інтерна­ціоналізм можливий лише на терені кращих національних надбань. У цьому розумінні етнографічні особливості того чи іншого наро­ду — важлива складова світової культури.

У статті розглянуто етнографічні особливості одного з най­більших слов’янських народів—українців, наведено відомості про їх чисельність і географічне розміщення, походження, основні етапи етнічної історії, господарську діяльність, формування і розвиток основних рис побуту, укладу, звичаїв і обрядів, світоглядних уяв­лень, народних знань, художньої і усно-поетичної творчості, від­значені зміни у житті, діяльності та побуті населення за нашого часу, показана роль української народної культури у розвитку су­часної науки, літератури, мистецтва, її зв’язки з культурою інших народів. Разом із тим значну увагу приділено культурі та побуту неукраїнського населення, етнічним аспектам міжнаціональних про­цесів. Йдеться про співвідношення етносу і культури, особливого і спільного в походженні та традиціях народів, про сучасний стан національних форм культури.

У пізнанні всесвітньої історії народознавство грає далеко не до­поміжну роль. Саме тому зазначені явища висвітлюються головним чином від найдавніших часів до наших днів з точки зору їх поход­ження, розвитку і сучасного побутування. Однак перевага надається розгляду традиційного. Адже пам’ятки культури створюються віка­ми, але, на жаль, не на віки. На наших очах зникає — іноді й незворотно — чимало елементів, а то й цілих комплексів традиційної народної культури та побуту. Проте духовність народу — явище не-плинне: традиційне органічно входить у сьогодення. Вивчення на­ціональних традицій має надзвичайно важливе значення для вирішення проблем співвідношення національного та інтернаціональ­ного, генезису культурних явищ, процесів взаємодії сучасної інду­стріально-міської культури і давньої, місця традицій у професійній культурі.

В етнографії застосовуються також досліджувальні методи ін­ших наук, насамперед картографічний, за допомогою якого визна­чаються територіальне розміщення народів, особливості їхньої культури, і статистико-математичний, що дає змогу шляхом анке­тування і кількісної оцінки явищ охоплювати значні етнічні групи,
проводити їх класифікацію і типологізацію. Для етнографії особли­во важливі також письмові свідчення минулого, хроніки, живописні матеріали, карти. Цінними джерелами є археологічні комплекси, музейні зібрання, фольклор, предмети народного мистецтва, культу тощо.
                                                                     

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Жук-олень – богатир серед комашиного царства Вінниччини та всієї України

Марина Борина-Малхасян

Жук-олень

Жук Олень грозит рогами:
Эй, не трогайте руками!
Хоть я зверь не настоящий,
Не хочу в портфель и ящик.
Нет копыт, одни лишь ножки,
Но ползу я по дорожке,
По своим простым делам.
Я совсем не нужен вам.
Слишком строго не смотрите,
Я полезный, не вредитель.
Жду еды своей до срока,
И листов питаюсь соком,
Если только сам он вышел.
По деревьям лезу выше.
На стволе найду порезы,
Сок попью и дальше лезу.
И живу довольно сладко,
Ветки – взлетная площадка.
Ведь с земли взлететь мне сложно,
Тянет к низу рог надежно,
А рогов тех целых два,
Словно гиря голова.
Есть у нас личинки-детки.
Не сидят они на ветках,
А в земле пока живут,
Гниль древесную жуют.
Мы помощники природы,
Лечим лес любой породы,
Кроме елочек колючих,
Дуб нам кажется получше.
Нас осталось мало слишком,
В Красной пишут про нас книжке.
Берегите нас, друзья!
Ведь без нас никак нельзя!

 Жук-олень – один з найвідоміших і найбільший жук в Європі. Це дуже гарний і величний жук, зустріч з ним запам’ятовується на все життя. 

У фауні України немає більш відомого жука, ніж жук-олень. Це найбільший представник ряду Твердокрилих у фауні України і його не можливо сплутати з будь-якою іншою комахою. Жук-олень, не зважаючи на невелику чисельність, трапляється у різних регіонах країни.

Особливості біології та наукове значення: П’яти- або шестирічна генерація. Відкладають яйця в дупла, старі пні, стовбури, що впали, головним чином на дубі, іноді інших породах (бук, липа, верба, ясен, тополя, сосна, плодові). Сапрофітофаг, живиться соком, що витікає з дерев. Личинки розвиваються в гнилій деревині. Стаціями цього виду є старі широколистяні ліси різних типів, але частіше дубові.

Таксономічна належність:Клас — Комахи (Insecta), ряд — Твердокрилі (Coleoptera), родина — Жуки-олені (Lucanidae).

 Морфологічні ознаки: Довжина самця сягає 50–80 мм (з рогами), самки — 30–50 мм. У самців голова з величезними рогами (верхні щелепи). Самки позбавлені рогів. Забарвлення самок однотонне чорно-буре, у самців роги та надкрила коричневі а інші частини тіла — чорна.Режим збереження популяцій та заходи з охорони:Занесений до Червоних книг Бєларусі, Литви, Латвії. Знаходиться під охороною в Болгарії, Польщі, Німеччині, Чехії, Словаччині, Франції, Швейцарії. Додаток ІІІ Бернської конвенції.

Життєвий цикл жука

Життєвий цикл жука-оленя починається з того, що самка відкладає яйце в трухляву деревину якогось пенька, мертвого чи хворого дерева – переважно дуба або бука.  Саме у стовбурах старих дерев відбувається розвиток його личинок  Личинка харчується потертю, глибоко вгризаючись в відмерлу деревину і як би перемелюючи її.  Живлячись деревиною, личинка живе в дереві до семи років.

Таким чином, личинки жуків-оленів відіграють дуже помітну роль у знищенні і переробці мертвої деревини, будучи своєрідними лісовими санітарами. Що й казати, їх їжі не дуже живильна – зате і часу для розвитку у личинок предосить, цілих п’ять – сім років. 

Личинки жуків сімейства рогачів, до яких відноситься жук-олень, чудові однією особливістю – на стегнах середніх ніг у них є щось на зразок короткої щіточки з хітинових зубчиків, а на задніх ногах – зазубрений кантик. Проводячи їм по щіточці, личинка може скрекотати. Тільки от для чого їй це потрібно, поки залишається загадкою.  Окуклюється личинка в затишній колисці, яку влаштовує не в дереві, а в землі. Жук вилуплюється через місяць, але залишає колиску тільки до початку літа. І в червні – липні в сутінках можна бачити незграбні польоти жуків-оленів навколо крон дубів та інших дерев.

Самці та самиці відрізняються за розмірами мандибул, що дозволяє дуже легко їх розрізняти. Загальна довжина тіла самця – до 7,5 см самки – до 5 см.  Голову самця прикращають великі мандибули, які сягають чверть загальної довжини тіла. Це пристосування використовується самцями під час двобоїв. Поширена думка про те, що жуки вбивають одне одного, але насправді кожен із жуків просто намагається обхопити супротивника мандибулами і перекинути його на спину.Переможений таким чином жук, перевернувшись в нормальне положення, покидає місце двобою. Втім «щелепи» часто використовуються жуками для рішучого захисту від нападників (у т.ч. і людей). Самки жуків-оленів дещо менші від самців і мають значно коротші мандибули. Проте також легко можуть дати відсіч порушникові їх спокою.

Жуки-олені добре літають, і нерідко їх можна побачити у польоті на висоті від 1 до 10 метрів. На дорослих жуків можна натрапити в природі з травня по липень. Живляться вони соком, що витікає з пошкоджених стовбурів дерев – переважно дубів, рідше – буків або берез.

Невдовзі після парування самці здебільшого гинуть. У місцях, придатних для розмноження жуків-оленів, подекуди виявляють скупчення як живих, так і мертвих особин. Згодом, відклавши яйця у дуплах дерев та пеньках, гинуть і самки. Розвиток личинок триває у більшості випадків 5–6 років. Личинка сліпа, її тіло має кремове забарвлення, майже прозоре з помаранчевими ногами та головою. За допомогою ніг личинки здатні цвірчати, що забезпечує їм комунікацію між собою. Личинки переживають декілька линянь і у травні останнього року розвитку перетворюються на лялечку.Випадки розмноження у неволі не відомі. Найвірогідніше, штучне розведення ніколи не проводилось.

Турніри.

Мета битви жуків – прогнати суперника, але так як зазвичай обидва борця однаково наполегливі, то домогтися перемоги можна, лише скинувши ворога з дерева.  Якщо вдається, жук піднімає противника у повітря, намагаючись відкинути його. Турнір далеко не безмовний – клацання і тріск мандибул чути за добрий десяток метрів. Сила жуків дивна – в експерименті вони піднімають вагу, в сто разів перевищує їх власний. Не дивно, що при такій силі панцири противників нерідко виявляються пом’ятими і навіть пробитими – зовсім як у справжньому лицарському турнірі.

У середньовіччя цього жука приписувалися чудові властивості. Він нібито притягував блискавки (пригадаємо, блискавка особливо часто вражає величезні і старі, окремо стоячі дерева, а навколо крон таких дубів літає особливо багато жуків-оленів). 

У середній смузі Європи в ті часи жук-олень був звичайний. В останні ж десятиліття його чисельність неухильно скорочувалася. Причин тому декілька. По-перше, розвиток личинок проходить у старих, що гинуть або вже загиблих деревах, а за сучасних методах ведення лісового господарства деревах рідко дають дожити до старості; впав дуб або бук відразу розпилюють і вивозять. Зникнення природних місць існування – головна причина скорочення чисельності цих жуків і в Західній Європі, і у нас в країні.

Режим збереження популяцій та заходи з охорони: Цілком можливе, але через дуже довгий (в природних умовах до 5–6 років) розвиток в личинковій стадії є дуже кропіткою та дорогою справою.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , | Залишити коментар